Читать «Рiднi дiти» онлайн - страница 144

Під цим листом підписів було багато — вихователька дитбудинку репатрійованих дітей, Герой Радянського Союзу, заслужена артистка республіки, лікар — завкафедри Охматдиту. Обозна — знайоме прізвище. Ну, її він добре знає і пам'ятає! Але вона не знає, що він тепер працює у відділі репатріації. Він не встиг дочитати решту листів, як задзвонив телефон.

— Це я, Валентина, — почув він голос дружини. — Я одержала листа від Олександри Самійлівни.

— Я також, — відповів полковник.

— Так ти, напевне, все знаєш. Я і маленька Валюшка приєднуємо наші голоси. Роби все, що зможеш. Почекай, Валюшка хоче тобі теж щось сказати.

Обличчя полковника враз проясніло, коли він почув радісний голосок:

— Тату, привези хлопчика!..

— От що, — сказав полковник, покликавши своїх помічників у справі репатріації, — негайно складіть списки дітей за цими листами. Адреса притулку у вас? Сьогодні ж поїдемо. Так, так. Машиною. Коли б хто знав там, дома, в Радянському Союзі, як по-дурному довго тягнеться ця справа. Переговори з представниками англо-американської зони, їхні безглузді зволікання. То нема керуючого таборами переміщення, то нема представників комісії, то будинок переїхав на інше місце.

— Я не розумію,— хвилювалася дома Валентина Дмитрівна.— Здається, так просто, батьки звертаються з проханням розшукати — перевіряють, де діти, і дітей віддають. Ні, треба ще довести, що це насправді батьки, що хлопчик або дівчинка справді росіянка, українка чи білоруска. І чомусь виходить, що всі або поляки, або німці, а наших і нема. Це ж треба звірами бути — не віддавати батькам дітей.

— Работоргівці кляті, — кидав суворо чоловік і знову й знову наполегливо починав розшуки, перевірки, домовляння з англо-американськими властями.

— Так, завдала тепер ще клопоту Олександра Самійлівна! Хлопчик Ганс... прізвище йому самому невідоме, а змінили тоді, коли він був ще зовсім маленький. Як його знайти? На фото йому один рік. Але треба вжити негайних заходів. Треба його розшукати!

— Треба розшукати! — твердо сказав його найближчий помічник— молодий капітан Олександр Васильович. — Ідемо сьогодні ж до Любека! Коли б поглянути на всіх цих дітей! Я б уже їх пізнав — даю вам слово. Коли б тільки поглянути!

* * *

Коли б поглянути на всіх цих дітей... Здається, зараз вони сплять в похмурих кімнатах. Хлопчики і дівчатка. На нарах в два поверхи. Здається, вони сплять — бо тільки почули вони беззаперечне «Schlafen»[13], як всі, одразу всі закрили очі: Юріс, Петер, Валдіс, Грегор, Ганс... інші хлопчики.

Юріс, Нетер, Валдіс, Грегор, Ганс та інші хлопчики — вони всі розмовляють німецькою мовою і пам'ятають себе лише в похмурих, майже порожніх кімнатах, в сірому однаковому одязі, вони все роблять по команді директора містера Годлея, фрау Фогель, лікаря гера Хопперта, міс Джой та інших наглядачів. Хто найстрашніший між ними? Вони всі саджають у карцер, лишають без обіду — без тієї миски злиденного супу і шматка чорного хліба, вони не дозволяють покараним за найменшу провину виходити погуляти. Все-таки приємно погуляти, вони ж не бачили нічого іншого, крім цього чахлого саду, якщо можна назвати садом три підстрижені липи і доріжку, обсаджену підстриженими кущиками люгуструма і зовсім порожнім плацом, на якому вранці діти роблять гімнастичні вправи. Проте це все-таки розвага в похмурому житті сирітського дому. Щосуботи і щонеділі їх водять до церкви, і фрау Фогель суворо забороняє по дорозі дивитися по сторонах, дивитися на зустрічних, розмовляти між собою. Патер каже нудні і суворі промови і нізвідкіля жодної усмішки, жодного теплого променя уваги і любові.