Читать «Рiднi дiти» онлайн - страница 139

— Я, мабуть, зовсім розучилася. Я все, все забула, навіть як коньки надягати.

А в кінці тижня увечері випав, нарешті, такий спокійний час, що діти сіли писати листи.

Тепер уже не завжди Марина Петрівна «перевіряла помилки», хоча діти завжди довірливо давали їй свої листи в незапечатаних конвертах.

Найменше треба було перевіряти Катю. Проте, коли Марина Петрівна лишилася сама в кабінеті з купою листів, вона взяла першим Катин!

«Дорогі Вірочко і Томочко! — писала Катя. — У нас зараз канікули, як і у вас. Нас двічі водили в оперу, ми слухали там «Івана Сусаніна» і бачили «Лебедине озеро». Ми ходили на партизанську виставку і в музей російського і західного мистецтва, а дома у нас було чудове свято. У нас була така розкішна ялинка, якої я в світі не бачила і уявити не могла, навіть читаючи книжки. До свята нам пошили нові форми з білими фартушками, а на ялинці ми всі були в карнавальних вбраннях. Усім роздавали стільки яблук, цукерок і всяких ласощів, що не хотілося їсти. До нас приїздив двічі Герой Радянського Союзу Ковпак. Він був головний серед партизанів під час війни. Усім було весело, всі танцювали і співали, а я сховалась в куточку класної кімнати і плакала, що ніколи вже не побачу моїх тата і мами і що їх убили фашисти».

Так от де була Катя, спокійна і витримана Катя під час ялинки! Ну що, що ще зробити, щоб зовсім загоїлися поранені дитячі душі, і невже на все життя лишиться цей глибокий сум?

Марина Петрівна сиділа замислившись і раптом здригнулася і скочила з місця. Несамовитий крик долетів знизу. Вона в житті не чула такого страшного крику.

Марина Петрівна кинулася вниз, всі діти й вихователі бігли по сходах у вестибюль, до вхідних дверей.

Звівши руки вгору, не рухаючися, кричала Катя. Без слів, без сліз, просто кричала:

— А-а-а-а-а!

А в дверях стояв великий бородатий військовий, м'яв у руках папаху і плакав.

Вони не бачились стільки років і пізнали одне одного з першого погляду, в першу ж мить, коли тільки відчинилися двері і Катя саме пробігала сходами. Марина Петрівна одразу зрозуміла, в чому справа.

— Це Катя, Катя,— сказала вона. — Ви Катю шукаєте? Військовий мовчки кивнув головою.

— Катечко, заспокойся, тихо, це ж твій батько?

Тоді Катя рвучко кинулася до батька, міцно охопила його руками і заплакала, ховаючи лице на його грудях, на яких в три ряди були прикріплені орденські колодки.

* * *

Так, він був живий, командир партизанського загону Папуша. Його розстрілювали, його вішали, його катували в таборах, але він лишився живим; він тікав, він організовував утечі сотень полонених, організовував нові загони і за межами Батьківщини: і в Чехословаччині, і у Франції,— куди тільки не кидав його ураган війни! — І лишився живим, безліч разів поранений і побитий.

Діти слухали, затамувавши подих, оповідання бойового партизанського командира і дивилися з повагою на його посивілу бороду, на орденські колодочки і на добре обличчя. У Каті були такі ж сірі очі, такі ж рішучі рухи, прямий погляд.