Читать «Марiя» онлайн - страница 2

Куди це все поділось? Коли?

У Немирові, коли написала перше оповідання? Ні! У Немирові разом раділи, там не було ані цієї стриманої роздратованості, ані цієї відчуженості.

Петербург?.. А що ж у Петербурзі? Слава навколо неї? Ні, ні, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фіміам запаморочив голову. Він-то знає свого Вовчка!

Чоловіки? Куліш, Макаров, Костомаров... Здається, усі закохались. Але ні, і це він відкидає. Він знає свою Марусю. Що ж, що ж тоді? Чого вона так змінилась до нього?

Вже й сліду нема орловської провінційної панночки, гувернантки у багатих родичів, яка наче на волю вирвалася, віддалася за нього, не роздумуючи довго, і почувалася такою щасливою, такою радою.

Вже й не та немирівська Маруся. Адже й там, він-то знає, усі колеги-вчителі, усі старші гімназисти були закохані в неї, дружину учителя молодших класів Марковича.

От іде вона з базару, на голові на тугих русявих косах хусточка квітчаста, в руках кошик, поряд і Мотря,.їхня дівчина, також з кошиком. Усі нежонаті вчителі-«паничі» харчуються разом: комуною з ними. Марія Олександрівна — господиня. І всі на неї, на його Марусю, милуються. А вже коли «Народні оповідання» вийшли — годі й казати. Він усе бачив і підсміювався тільки, особливо з соромливого, як дівчина, математика Дорошенка. Хай зітхають, хай моляться. Марусі і в голову не спадало навіть пококетувати. Така проста, мила, уважна до всіх. Як там добре було! Невже він згадуватиме Немирів, як загублений рай?

А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там і почнеться справжнє життя. І раптом саме тут, у Петербурзі, — «чоловік Марка Вовчка». А вона — самостійна жінка, з своєю працею, з своєю професією.

І зараз їде його Маруся сама за кордон, і хай він торочить свої поради без кінця і краю, а вона, спокійно усміхаючись, покивує головою, він бачить у цьому лише поблажливість та її постійне бажання — не сваритись.

Не треба, не треба було її відпускати саму. Могла б і почекати.

...Не могла, не могла я чекати!

Я знаю, це недобре, і люди лящатимуть, та що мені люди, я була з реп'яшок — та й то не зважала на людський поговір! А Опанас — він же приїде, незабаром приїде.

— Не барись, не сумуй, ми на тебе чекатимемо. Данило Семенович тебе вирядить, усе влаштує, як і мені. Чи не так?

Сірі великі очі на Данила Семеновича Каменецького, як на доброго дядька. Він стоїть розгублений поряд з Опанасом.

— Аякже, не турбуйтесь, все гаразд буде, Маріє Олександрівно, дорогесенька ви наша. Себе тільки бережіть, одужуйте. А я коректуру вичитаю і одразу книжки надішлю.

Усе він для неї зробить. Усе. Хіба не він переписував оповідання по кілька разів, і вперше, коли Куліш помалював своїми правками, а Марія Олександрівна потім плакала: не те, не те зовсім виходить, що в мене було, хіба в мене така покора?