Читать «Квіти для Елджернона» онлайн - страница 145

14 жовтня

Я прокидаюся вранці й не знаю, ані де я є, ані що тут роблю, а потім бачу її поруч себе й усе пригадую. Вона відчуває, коли щось відбувається зі мною, вона спокійно ходить по моєму помешканню, готуючи сніданок, прибираючи в кімнаті або виходячи й залишаючи мене із самим собою без жодних запитань.

Цього вечора ми ходили на концерт, але я швидко знудився, й ми пішли на середині концерту. Схоже, я втратив свою зосередженість. Я пішов послухати музику, бо знав, що любив Стравінського, але тепер мені чомусь не вистачає терпіння слухати його.

Головне лихо того, що Аліса живе тут зі мною, полягає в тому, що я почуваю необхідність незабаром розлучитися з нею. Мені хочеться зупинити час, заморозити себе на цьому рівні й ніколи не відпускати її від себе.

17 жовтня

Чому я нічого не пам’ятаю? Я намагаюся чинити опір цьому розслабленню. Аліса каже, що я днями лежу в ліжку й, схоже, не цікавлюся, ані хто я такий, ані де я є. Потім усе раптом повертається до мене, і я її впізнаю і пригадую, щó відбувається. Напади амнезії. Симптоми другого дитинства — як вони це називають? — старечість? Я бачу, як вона наближається. Усе жорстоко логічне, результат прискорення всіх розумових процесів. Я вивчав так багато й так швидко, що тепер мій розум швидко руйнується. А може, я здатний цьому перешкодити? Може, мені спробувати боротися з цим? Подумай про тих людей у Воррені, їхні пусті усмішки, порожні вирази, згадай, як усі з них сміються.

Малий Чарлі Гордон дивиться на мене у вікно — й чекає. Господи, тільки не це!

18 жовтня

Я забуваю те, чого навчився зовсім недавно. Мені здається, це відбувається згідно з класичним принципом: людина насамперед забуває те, чого вона щойно навчилася. А чи справді такий принцип існує? Краще подивися його знову. Я перечитав свою статтю про ефект Елджернона—Гордона, й, хоча знаю, що написав її, мені здається, вона написана кимось іншим. Більшість її змісту я не розумію.

Але чому я такий дратівливий? А надто тоді, коли Аліса ставиться до мене особливо добре. Вона домагається, щоб у помешканні панували чистота й акуратність, завжди складає мої речі в порядку й миє посуд та підлогу. Я не повинен кричати на неї так, як кричав сьогодні вранці, бо вона розплакалася, а я цього не хотів. Але їй не слід було збирати розбиті платівки, порвані ноти та подерту книжку й акуратно складати їх у сміттєвий ящик. Це мене розлютило. Я не хотів, аби хтось доторкався до цих речей. Я хотів, щоб вони лежали безладною купою. Я хотів, щоб вони нагадували мені, щó я залишаю позаду. Я копнув ногою сміттєвий ящик, розкидав його вміст по всій підлозі й наказав їй залишити все там, де воно лежить.

Йолоп. Жодної причини для цього не було. Думаю, я розгнівався, бо знав, що вона вважала дурним зберігати ці речі, а мені про це не сказала. Вона прикидалася, ніби вважає мій безлад чимось цілком нормальним. Вона намагалася догодити мені. І коли я побачив той ящик зі сміттям, то пригадав хлопця у Воррені й примітивну підставку для лампи, яку він зробив, і як ми його хвалили, прикидаючись, ніби він виготовив щось дуже гарне, хоч насправді його виріб був украй потворним.