Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 9

На вигляд вiдвiдувачцi було рокiв двадцять п’ять, якщо не менше. Нiчого патологiчного в її зовнiшностi та поглядi Шамрай не побачив. Як правило, до нього приходили контактери з паралельними свiтами, тобто народ старшого вiку та специфiчної зовнiшностi. Ця дiвчина виявилася досить пристойно, навiть стильно вдягненою, але трималася не дуже впевнено. Вона не була яскравою красунею, проте мала дуже привабливу зовнiшнiсть. Помiтно, що вона ретельно доглядала за собою.

Натомiсть типовi мiськi божевiльнi, з якими зазвичай Шамрай мав справу, завжди були впевненi в собi, своїх словах, вчинках та власнiй правотi. I всi як один неохайно i старомодно вдягалися, смердiли потом, у них пахло з рота, з волосся рiздв’яним снiгом опадала на плечi лупа. Чоловiки були або неголеними, або навпаки — виголенi до синього, аж до порiзiв на щоках. Жiнки не знали про iснування перукарiв. Та головне — всi вони вирiзнялися балакучiстю, заговорюючи навiть охорону, звиклу до подiбної публiки.

Ця ж мовчала, трималася скромно, наче миша в котячому заповiднику.

— Вiктор, — кивнув вiн. — Хто вам сказав i з якого ви приводу?

— Сказали по телефону. Сьогоднi вранцi дзвонила, виклала суть справи…

Дiвчина й далi виглядала знiяковiлою. Шамраю здалося навiть, що вона насилу стримується, аби не повернутися i не втекти геть.

— Добре, давайте до мене пройдемо, — кивнув Вiктор, пропускаючи гостю вперед.

Вiдчинивши перед нею дверi свого кабiнетика, журналiст жестом запросив її проходити, причинив дверi, кивнув на стiлець, сам примостився за столом.

Курити вiн кидав перiодично, i зараз тривав перiод кидання: без цигарок Вiктор тримався вже четвертий мiсяць. Проте попiльничка з логотипом фiрми, якiй належала газета, стояла на столi постiйно. Шамрай пiдсунув її до дiвчини. Та сприйняла це як належне, витягла з сумочки пачку довгих бiлих дамських цигарок, дорогу запальничку, затяглася. Перехопивши погляд Вiктора, покрутила запальничку в пальцях.

— Подарунок.

— Ага, — Шамрай не знав, як ще вiдповiсти.

Гостя кинула запальничку в надра сумочки, струсила попiл, очiкувально глянула на Вiктора. Той, у свою чергу, подивився не неї.

— Ну, так що?

— А що? — дiвчина клiпнула ледь розкосими очима, якi пiдтверджували наявнiсть в її генах малесенької частки схiдної кровi.

— Яка у вас справа, з чим прийшли? — заохочував Шамрай. — Мiж iншим, як вас звати?

— Тамара. Тома. Прiзвище — Томiлiна, — довгий нафарбований нiготь збив попiл у попiльничку.

— Прекрасно. Тома Томiлiна. Чим я можу вам допомогти? Ну, раз уже вас на мене перенаправили…

Тамара Томiлiна витримала невеличку паузу.

— З чого почати… Навiть не знаю…

— Завжди треба починати з початку, — порадив Шамрай.

— Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне — чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

— Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…