Читать «Аномальна зона» онлайн - страница 117

Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.

Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо — його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.

Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.

Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…

Або не може.

9

Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.

А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.

Телефонувала Сергiєва дружина.

— Так, Людо, — Березовська позiхнула.

— Я тебе розбудила, вибач…

— Нiчого. Я вже не спала, — збрехала Кiра, зафiксувавши восьму десять ранку на циферблатi настiнного годинника. — Лежала, думала…

— Ось я теж лежала i думала. Слухай, Кiро, хоч ти можеш зi мною поговорити?

— Що значить — хоч я? Нiхто бiльше не може?

— Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?

Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала — Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi — родиннi проблеми Бражникiв.

Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.