Читать «Повний місяць» онлайн - страница 2

Сама вона, за сорок років устигнувши пожити за чотирма режимами — царським, петлюрівським, більшовицьким та окупаційним німецьким — дійшла висновку: їй не подобається жоден. Утім, розсудивши тверезо, погодилася: зовсім без влади теж не вийде. Домовилася із собою — хоче таку, яка звертатиме на особисто на неї, громадянку Свириденко, найменше уваги. За прикладом куми Марії вирішила говорити менше, думати й слухати — більше. Вироблена звичка допомагала їй не аж так боятися будь–якого владного представника. З неї просто взяти нема чого. А як почнеться війна, влучить глупа куля — так Павлівні однаково, хто стрілятиме.

Ось чому сприйняла появу страшненького незнайомця спокійно. Нічого він їй не зробить, бачила ще й не таких. Навіть не зрушила з місця, коли слідом за худим, тут же прозваним нею живим скелетом, усередину зайшов широкоплечий легінь у синій міліцейській формі.

Крім них, у магазині товклася метушлива бабця. Кінець серпня на Поділлі видався зазвичай теплим, та старенька все ж обгорнула поперек драною вовняною хусткою, би'сь не протягло. Вгледівши несподіваних візитерів, стрепенулася, губи заворушилися, і Галині Павлівні здалося: стара молиться. Часи стояли такі, що не лише старші люди мимоволі промовляли молитву, бачачи мужчину в строї. Хай форма зелена — військова, сіра — поліцейська або синя, міліцейська — то не мало значення.

Чоловіки у формі випромінювали одночасно страх та смерть. Їх не всякий наважувався вважати захисниками. Варто навчитися приховати такі думки, інакше біда. Але й поспіхом відводити погляд при їх появі не слід. Йде війна, і така поведінка цивільних вважається підозрілою.

Дарма, що в населення страх. У військових — гранична пильність.

Ось основна вимога воєнного часу.

Тому Галина зиркнула на візитерів із добре вдаваною байдужістю. Хоч розуміла — зайшли не отоваритися. А вони підступили до грубо збитого дерев'яного прилавку впритул. Документи показав лише міліцейський лейтенант, ніби по формі не видно, де служить. Зблизька жінка розгледіла шрам на обтягнутому жовтуватою шкірою черепі цивільного. Заговорив із Павлівною він, упершись руками об нестругану поверхню прилавку та дивлячись чомусь убік:

— Завідуюча — хто?

— Я, — розпрямивши плечі, відповіла жінка. — Свириденко Галина Павлівна, — мить подумала, додала: — Вдова. Чоловік пішов добровольцем. Убили тоді ж, у сорок першому, в липні. Де похований, не знаю.

— Ми тут не для того, аби повідомити вам про місце поховання вашого чоловіка.

Голос худого був хрипкуватим, так, наче наскрізь прокурений чи спитий. Говорив надто старанно, мов не з людиною бесідував, а надиктовував казенний документ чи якусь телеграму. Або доповідав про виконану роботу. Ця манера відповідала неприємній зовнішності, тож Галина, навчена чотирма владами, відчула: з цих двох худий — небезпечніший.