Читать «Повний місяць» онлайн - страница 190

— У вас хороша асоціативна пам'ять, Андрію. Кажу вам, як лікар, як учений. Все?

— Та трійця в лісі… Подільники Жори Теплого… Напевне вони наштовхнулися на вашого Лобо випадково?

— Звісно. В мене просто не було можливості на той час нацькувати його на них. Але погодьтеся, Лобо чудово зробив за вас роботу! Між іншим, повірите ви чи ні, то його перше бойове хрещення. Він справді найкращий… Був найкращим. Нічого, в мене в записах є всі дані. Тепер знаю, як вдосконалити свої експерименти. Аби дали більше часу, шляхом спроб та помилок я б вивів ту породу, до якої прагнув від самого початку.

— А привести вихованця в Сатанів, нацькувати на Сомова?

— Вирішив бути корисним. Не дивуйтеся, дійсно так. Каюсь, не подумав про наслідки. Підрозділ НКВС почне прочісувати довкілля. Рано чи пізно прийдуть сюди. Головне — сейф, зберегти документи зараз найважливіше. Це моя перепустка, Андрію. Моя індульгенція, якщо хочете. З ними я піду далеко. Може… разом? Усе одно ж сейф…

Левченко почув підозрілий рух за спиною з запізненням на кілька секунд.

Цього вистачило, аби Жора Теплий сильним ударом збив із ніг Вовка, котрий стояв до нього ближче, відступив назад, углиб темряви, зупинив окриком:

— Стрельну! На місці стояти всім!

Ігор стогнав на підлозі — не чекаючи нападу, впав на зламану руку.

Андрій сіпнув правицею. Зі свого місця навіть при такому освітленні мав можливість як не вбити бандита, то хоча б зачепити кулею.

Жора вистрілив раніше.

Праве плече обпекло. Інстинктивно лапнувши рану лівою рукою, Левченко при цьому впустив ліхтарик. Упавши йому під ноги, він дивом не розбився. Приземлився так, що промінчик світив тепер угору. Очі встигли звикнути до темряви, і Андрій бачив, як Теплий задкує до виходу.

Обидві його руки зайняті.

Пістолет Вовка. Поки Левченко оглядав його пошкодження, Жора скористався моментом та озброївся. Андрій же відразу після сутички з Лобо не врахував такої можливості.

— МОЇ ПАПЕРИ!

Ліва рука Теплого притискала до грудей кілька крадькома видобутих із надр сейфу картонних папок.

— МОЇ! — розпачливо повторив Нещерет, враз перетворившись на велику ображену дитину, в якої забрали улюблену іграшку. — НЕ ЧІПАЙ! НЕ СМІЙ!

— Не жени, ліпило! — огризнувся Жора. — Там на всіх вистачить.

— Ти ж нічого не розбереш там! — вигукнув Левченко. — Ми домовлялися, йди собі! Ствол забирай, чорт із тобою! Кинь документи!

— Не розберу, ага! — легко погодився Жора. — Зате я добре вмію слухати. Й почув тут багато цікавого. Досить для того, аби прикинути хрін до хвоста, начальнику. Не розберу я — знайдеться той, хто краще дотумкає. Не думай, ліпило, в мене теж є кінці. Вийду, на кого треба, рано чи пізно. Тут не гроші, начальнику. Тут моя свобода.

— Яка свобода?

— Не кричи, ліпило. Така сама, як і твоя. За одну таку папочку знаючі люди там, — він кивнув угору, — мені багато, чого пробачать. Поділися з ближнім, ліпило. І стійте на місці, рахуйте до ста. Бувай, начальнику.

Тримаючи пістолет перед собою у витягнутій руці, Жора Теплий позадкував далі, до виходу.