Читать «Повний місяць» онлайн - страница 174

Та, схоже, лігво виявилося порожнім.

Хіба стійко смерділо нечистотами. Видно, мешканець цієї споруди робив тут усі свої справи, зовсім уподібнившись до дикого хижого звіра. Проте уваги на запахи звертати вже було ніколи.

— Присвіти.

Вовк виставив руку з ліхтариком, висмикнувши з густої темряви обриси перекинутих та спалених меблів, брудні стіни, прохід через кімнату вперед, до іншої пройми. Левченко знову кивнув Теплому, вимагаючи йти далі. Той раптом вишкірився:

— Сам іди! Бздиш, начальнику? Як ти мене примусиш? Хлопнеш?

— Пішов би ти…

Левченкові раптом набридли ігри. Не лише з Жорою. Взагалі — будь–які ігрища. Ховатися тут і тепер нема від кого, та й Теплий цієї миті навряд чи готується вдарити в спину. Схоже, цікавість накрила навіть запеклого бандита, на деякий, зовсім невизначений час переборовши ненависть. Широко й упевнено ступаючи, пройшов першим, ніби пірнаючи в ще більші глибини загадкової темряви. Дихання знову стало гучним, серце закалатало, немов билося зсередини об грудну клітину.

Переступивши поріг, зайшов усередину.

Тут смерділо не так. Відчувши інтуїтивно — попереду стіна, більше проходів нема, він зупинився, дочекавшись, поки за ним зайдуть інші та з'явиться світло. Промінчик вихопив із темряви вузеньку прямокутну кімнату, посеред якої валявся перекинутий догори ніжками такий самий прямокутний стіл. А в кутку всі побачили, що шукали.

Сейф.

— Ну, здрасьтє вам, — протягнув Теплий, цикнувши при цьому язиком.

Підійшовши майже впритул, чоловіки оточили його. Перед ними бовваніла громіздка прямокутна сталева махіна, котру навряд чи зрушило б із місця й вдвічі більше людей. Ручкою тут служило металеве кружало. Жора відразу схопився, спробував крутнути, очікувано не отримав результату, просто посмикав. Гмикнувши й знову клацнувши язиком, відступив, нахилився, кинувши через плече Вовкові:

— Посвіти сюди.

Ігор не огризнувся — навпаки, слухняно підніс світло ближче. Левченко взяв у нього ліхтарик, тепер зайнявши обидві руки, запитав, ніби зовсім недавно не тицяв Жору між ребра пістолетом:

— Що скажеш?

— Німці, а фірма англійська.

— Звідки знаєш?

— Я? — вирвалося в Теплого. — Зараз ображуся, начальнику. Спитав у кота про мишей… Не найскладніша модель. Навряд чи рідна, німецька. Фріци цілком могли модель злизати. Досить серйозна, добротна, тільки хріновина все одно рідкісна.

— Чому?

— Тиражна, Левченко. Я такі бачив… Не такі теж мацав, але ця досить поширена й середньої складності. Гірше було б, аби сюди впаяли модний цифровий замок. Інструмент мій не згодився б. Комбінацій навалом, крутити й слухати треба. Вухами. Морока, начальнику.

— А цей?

— Замок циліндричний. Механізм зачиняє такий сейф між двома ручками. Бач, дірка для ключа, спеціальна. Тільки вузький залізе, або імітація. Дай ще світла сюди.

Левченко наблизив ліхтарик упритул до дверцят.

— Ти диви…

— Що?

— Колупали… Хотіли відкрити. Без ключа не вийде. Без спеціаліста — теж. То як, начальнику, показати клас?