Читать «Повний місяць» онлайн - страница 154

Значить, Левченко небезпечний.

Бо насправді до лісового хижака Вовкові нема печалі. Та якщо дати гарантії безпеки, нічого не вимагаючи навзаєм, можна отримати союзника. Й не боятися удару в спину.

— Чому я повинен тобі вірити? — нарешті видушив із себе Ігор.

— Отже, цим підтверджуєш, що ти — Ігор Вовк, утікач із табору. Заметано?

— Будемо знайомі.

— Молодця. В такому разі доповідаю: є причини, чому мені не стане легше від твого викриття й повторного арешту. Пояснювати нічого не збираюся. У мене до цієї влади свої рахунки. Неоплачені. Прикриваючи тебе, Вовче, я їх частково починаю стягати. Років із шість чекав нагоди, як не більше.

— А чого ж — повірю. Не бачу іншого смислу в такій твоїй появі. Ти просто так прийшов, похвалитися, який розумний і як мене вирахував?

— Правильні питання, Ігоре. Якби нічого не хотів від тебе, тримав би твою таємницю при собі. Живи.

— Спасибі, добрий чоловіче. Що хочеш?

Левченко машинально мазнув очима по годиннику. П'ятнадцять тридцять. Ще не вечір, але вже й не зовсім день — з огляду на кінець вересня.

— Чуєшся як? Точно хворий? Бо не схоже. Доктор Нещерет говорив, там у тебе цілий букет болячок, табірних…

— Ти мене лікувати прийшов? Дивна турбота про здоров'я.

— Зуби не шкір. Готовий прогулятися зі мною до лісу? Кілометрів з двадцять. Марш–кидок не аж такий великий. Спокійної прогулянки не обіцяю, там можуть бути перешкоди. Але як іти, то просто зараз.

— Подумати треба, старлею. Мета прогулянки?

— Перевіримо одну інформацію. Вона стосується того, хто так вчасно для тебе порвав горлянку капітанові Сомову. Є в мене підозра, де знайти його лігво.

Ігор для чогось озирнувся, тоді запитав:

— Лігво, кажеш… Давно в тебе такі підозри?

— Та ось уже скоро дві години, як.

— Ти диви. Чув я про місцевого перевертня. Його рік знайти не могли. А старший лейтенант Левченко, бач, за дві години впорався. Хоча його не дуже–то й шукали…

Андрієва правиця міцніше стисла руків'я пістолета — далася взнаки напруга.

— Рік? Кажеш — рік? Він же тут із травня наче орудує…

— Неправильна інформація, старлею. Просто говорити про нього не прийнято було. Народ що тоді боявся, що тепер…

— Кого боявся народ?

Левченко враз відчув — перед ним прочиняються двері, в які досі з невідомих причин ходу не було. Щось підказувало: ноги принесли до Вовка не даремно, не випадково він перетнувся з утікачем лише зараз. Ще трохи — й відкриється очевидна істина.

— Вовкулаки, — спокійно промовив Ігор. — Він в окрузі ще за німців почав жирувати.

— Звідки відомості?

— А мені дивно, що ти нічого не чув. Твоя квартирна хазяйка, Поліна Стефанівна, повідала Ларисі. А Лариса розказала мені.

Ідіот.

Не стримавшись, Левченко несильно стукнув себе по лобі пістолетним руків'ям.

Як просто все.

Щойно він отримав від утікача, якого знав менше тридцяти хвилин, другу половинку головоломки.

Об'єкт у лісі.

Досліди, для яких відбирали здорових сильних чоловіків з числа полонених.

Нічні нелюдські крики.

Гот, він же Бог.

Лютий звір, що з'явився в околицях Сатанова, не дуже далеко від якогось секретного німецького об'єкта. Страх, посіяний ще німцями, котрий лишився з поверненням Червоної Армії та радянської влади.