Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 9

— Не кидай. На цьому світі все може знадобитись.

— Невже ви думаєте, що я їстиму недогризок?! — зі зміїним єхидством вимовив Дерев’яний Хлопчик.

— Хтозна! Все може бути, — спокійно відповів Джеппетто.

Так чи інак, але всі три серцевини не полетіли за вікно, а їх було покладено на край столу поряд зі шкірками.

Піноккіо з’їв або, правильніше, проковтнув три груші, потім солодко позіхнув і сказав плаксивим голоском:

— Я ще не наївся!

— Але, мій хлопчику, в мене нічого більше немає.

— Невже нічого?

— У мене залишилися тільки шкірки і серцевини від груш.

— Ну що ж, — сказав Піноккіо, — якщо нічого кращого немає я, мабуть, з’їм шматочок шкірки.

І він став жувати. Спочатку скривив губи, але потім умить заточив усі шкірки, а вслід за ними — серцевини.

Покінчивши з їжею, задоволено погладив свій живіт і весело мовив:

— Ось тепер мені вже справді непогано!

— Бачиш, — зауважив Джеппетто, — я мав рацію, коли казав тобі, що не можна бути таким вередуном! Мій любий, ніколи не знаєш напевне, що з нами станеться. А статися може що завгодно…

Розділ 8

Джеппетто майструє Піноккіо пару нових ніг і продає власну куртку, аби придбати для нього буквар

Не встиг Дерев’яний Хлопчик угамувати свій голод, як почав стогнати і плакати: йому кортіло мати нові ноги.

Проте Джеппетто вирішив покарати його за непослух і півдня не відгукувався на його ниття й благання. Нарешті він сказав:

— З якого доброго дива я робитиму тобі нові ноги? Чи не для того, щоб ти знову дав драла?

— Я присягаюся вам, — мовив Піноккіо, схлипуючи, — що тепер я буду хороший.

— Так кажуть усі діти, коли їм хочеться щось випросити, — заперечив Джеппетто.

— Я обіцяю піти до школи і старанно вчитися.

— Усі діти розповідають такі казки, коли їм треба щось вициганити.

— Але я не такий, як усі діти! Я значно кращий і завжди кажу правду. Я обіцяю вам, тату, що навчуся ремеслу і буду втіхою й підмогою у вашій старості.

Джеппетто вдавав сердитого, проте його очі блищали від сліз, а серце краялось, коли він бачив свого Піноккіо в такому жалюгідному стані. Тому він більше не сварився, а дістав інструмент, два бруски добре просушеного дерева і взявся до роботи.

Менш ніж за годину ноги були готові: дві стрункі, сухі, жилаві ноги. Справжній скульптор не зміг би зробити ліпше.

Потім Джеппетто сказав Дерев’яному Хлопчикові:

— Заплющ очі і спи!

Піноккіо скліпив повіки і вдав, що спить. Поки він прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі трохи клею і акуратно приклеїв йому обидві ноги так майстерно, що не можна було розібрати, в якому місці вони склеєні.

Щойно хлопчина відчув, що в нього знову є ноги, він одразу ж схопився на них і став стрибати й перекидатися, не тямлячи себе з радості.

— У подяку за все, що ви для мене зробили, — сказав Піноккіо, звертаючись до батька, — я хочу негайно йти до школи.

— Чудово, мій хлопчику!

— Але щоб я міг іти до школи, мене треба хоч якось одягнути.

Бідний, як церковна миша, Джеппетто не мав навіть чентезімо в кишені, тож справив для Піноккіо костюмчик з паперу, пару черевиків з деревної кори і ковпак із хлібного м’якуша.