Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 63
Карло Коллоді
Та не встигли вони подолали і ста кроків, як побачили край дороги дві огидні пики, що просили милостиню.
Це були Кіт і Лисиця, але їх важко було впізнати. Уявіть собі, що Кіт, прикидаючись сліпим, за цей час і справді втратив зір. А Лисиця страшенно постаріла — облізла, посивіла і навіть втратила хвоста. А сталось це ось як: злодійка потрапила у велику халепу і одного чудового дня змушена була продати свого розкішного хвоста мандрівному торговцеві, який зладнав із нього пічного віничка.
— Ой, Піноккіо! — вигукнула Лисиця страждальним голосом. — Подай нам, бідним калікам, маленьку милостиню!
— …милостиню! — повторив Кіт.
— Прощавайте, лицеміри! — відповів Дерев’яний Хлопчик. — Ви мене раз ошукали, вдруге — зась!
— Повір нам, Піноккіо, тепер ми справді бідні й нещасні.
— …нещасні! — повторив Кіт.
— Якщо ви бідні, то по заслугах. Пригадуєте прислів’я: «Краденим добром не збудуєш будинок»? Прощавайте, шахраї!
— Пожалійте нас! — …нас!
— Прощавайте, пройдисвіти! Згадайте лишень прислів’я: «Крадена пшениця в їжу не годиться».
— Будьте милостивими!
— … милостивими! — повторив Кіт.
— Прощавайте, злодюги! Затямте мудрість: «Хто куртку ближнього загріб, той без сорочки ляже в труну».
По цих словах Піноккіо і Джеппетто спокійно рушили далі. Подолавши ще сто важких кроків, край стежини посеред поля вони побачили красиву солом’яну хатину з череп’яним дахом.
— У цій хатині хтось живе, — сказав Піноккіо, — підійдімо і постукаймо.
Вони підійшли і постукали у двері.
— Хто там? — пролунав голосок ізсередини.
— Нещасний батько і нещасний син, що не мають ні хліба, ні даху над головою, — відповів Дерев’яний Хлопчик.
— Поверніть ключ, двері й відчиняться, — вимовив голосок.
Піноккіо повернув ключ, двері відчинилися. Увійшовши до хатини, вони роззирнулись на всі боки, але нікого не побачили.
— Де ж господар цього будинку? — здивувався Піноккіо.
— Я тут, угорі!
Батько й син звели голови до стелі і побачили на балці Цвіркуна.
— О, мій любий маленький Цвіркуне! — ввічливо вітав його Піноккіо.
— Тепер я твій любий маленький Цвіркун, чи не так? А пам’ятаєш, як ти пожбурив у мене дерев’яним молотком, аби вигнати «любого маленького Цвіркуна» зі свого будинку?
— Твоя правда, мій любий маленький Цвіркуне! Вижени мене також… Кинь у мене дерев’яним молотком! Але зглянься на мого нещасного батька!
— Я зглянуся на батька й на сина також. Але спершу я хотів нагадати тобі твою неприязнь, аби ти втямив, що на цьому світі потрібно до всіх ставитися доброзичливо, і тоді у скрутну хвилину всі також поставляться до тебе приязно.
— Ти маєш рацію, мій любий маленький Цвіркуне, тисячу разів маєш рацію, і я твій урок затямлю на все життя. Та чи не скажеш ти мені, як розжився на таку чудову хатину?
— Цю хатину вчора подарувала мені одна чарівна Коза з чудовою блакитною шерстю.
— А де тепер ця Коза? — запитав Піноккіо, дуже схвильований.
— Не знаю.
— А коли вона прийде сюди?
— Вона ніколи не прийде сюди. Вона пішла звідси і, йдучи, сумно сказала: «Бідолашний Піноккіо! Я його ніколи більше не побачу. Його проковтнула Акула!»