Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 52
Карло Коллоді
Піноккіо кинувся шукати Ґнота. Він шукав його на вулицях і майданах, у маленьких театральних балаганах, словом — скрізь. Та не знайшов. Кожного стрічного він запитував про нього, але ніхто не бачив Ґнота.
Тоді він пішов до нього додому і постукав у двері.
— Хто там? — запитав Ґніт за дверима.
— Це я, — відповів Дерев’яний Хлопчик.
— Почекай хвильку, зараз я тобі відчиню.
Десь через півгодини двері відчинилися. Піноккіо не міг із дива зійти, коли побачив Ґнота у великому фланелевому ковпаку, натягнутому по самісінький ніс!
Побачивши ковпака, Піноккіо відчув певну втіху та одразу ж подумав: «Чи не захворів мій друг на ту саму хворобу, що й я? Чи не осляча в нього лихоманка?»
Однак він удав, що нічого не помічає, і, єхидно посміхаючись, запитав:
— Як життя, мій любий Ґноте?
— Все чудово. Почуваюсь, як миша у швейцарському сирі.
— Ти це серйозно?
— Який сенс мені брехати?
— Даруй, друже, та для чого ти надів на голову ковпака, що приховує твої вуха?
— Це мені лікар прописав — я забив коліно. А ти, мій любий Піноккіо, чого ти напнув собі на носа цього фланелевого ковпака?
— За порадою лікаря, бо я забив п’яту.
— Бідолашний Піноккіо!
— Бідолашний Ґноте!
Після цього запала мовчанка, під час якої обидва приятелі насмішкувато оглядали один одного.
Нарешті Піноккіо проспівав медовим голоском:
— Скажи мені, мій любий Ґноте, ти ніколи не хворів на вуха?
— Я? Ні!.. А ти?
— Ніколи! Проте сьогодні одне моє вухо дуже мене занепокоїло.
— І в мене така халепа.
— І в тебе? А яке вухо в тебе болить?
— Обидва. А в тебе?
— Обидва. Значить, у нас одна біда на двох?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Ґноте…
— Залюбки. Від щирого серця!
— Чи не покажеш ти мені свої вуха?
— Чом би й ні? Але спочатку я хочу побачити твої, любий Піноккіо.
— Ні, спочатку ти покажи свої.
— Ні, мій сердечний друже! Спочатку ти, а потім я.
— Ну гаразд, — сказав Дерев’яний Хлопчик, — у такому разі, укладімо дружню угоду.
— Прошу оголосити цю угоду.
— Ми обидва одночасно знімемо наші ковпаки. Згоден?
— Згоден.
— Отже, увага! — І Піноккіо голосно крикнув: — Один! Два! Три!
На рахунок «три» обидва хлопчаки зірвали з голови ковпаки й підкинули їх.
І тоді сталося неймовірне. Піноккіо і Ґніт взагалі забули про своє горе і сором. Навпаки, вони почали підморгувати один одному і після численних стрибків і мавпування вибухнули диким реготом.
І так реготали до кольок. Аж раптом Ґніт замовк, захитався, сполотнів і крикнув своєму другові:
— Допоможи, допоможи, Піноккіо!
— Що з тобою?
— Ой, я не можу прямо стояти на ногах!
— Я теж не можу! — вигукнув Піноккіо, заплакав і захитався.
І по цих словах вони обидва опустилися навколішки і почали гасати по кімнаті на руках і ногах. Раптом їхні руки перетворилися на ноги, обличчя видовжилися і стали мордами, а тіла покрилися світло-сірою, усіяною чорними цятками шерстю.
Та чи знаєте ви, яка мить була найжахливішою для обох бідах? Мить, коли вони помітили, що в них ззаду виросли хвости. Охоплені жахом, горем і соромом, вони заплакали і на все горло стали нарікати на свою долю.