Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 48
Карло Коллоді
— Фургон, на якому я поїду. Поїдеш зі мною чи ні?
— І правда, — благально запитав Дерев’ний Хлопчик, — що в тій країні взагалі не треба вчитися?
— Ні-ні-ні!
— Яка чудова країна, яка чудова країна, яка чудова країна!
Розділ 31
Після п'яти місяців блаженного гультяйства Піноккіо, на свій превеликий подив, помічає, що…
Нарешті наблизився фургон. Він прямував зовсім безшумно — його колеса обмотали паклею і лахміттям.
Фургон тягли дванадцять упряжок осликів, усі однакового зросту, хоч і різної масті. Були сірі, білі, в цятку, наче посипані перцем і сіллю, в синю і жовту смужку. Та найдивовижніше те, що на ногах у всіх двадцяти чотирьох осликів були не підкови, як в інших в’ючних тварин, а білі шкіряні чобітки, як у людей.
Хто ж був кучером цього дивовижного фургона?
Уявіть пана: гладкенький, кругленький і м’якенький, як масляна куля. Обличчя, як рожеве яблучко; з нього не сходила усмішка. Голосок тоненький і улесливий, як у кота, що випрошує смачненького у своєї господині.
Забачивши його, всі хлопчаки ніби зачаровані лізли у його фургон, аби він тільки відвіз їх до тієї воістину блаженної країни, що позначена на географічній мапі принадною назвою Країна Розваг.
І справді, фургон уже був повен-повнісінький хлопчаками від восьми до дванадцяти років. Він був набитий ними, як діжка оселедцями.
Хлопцям було так тісно і незручно, що вони ледве дихали, та ніхто з них не кричав «ой», ніхто не скаржився. Сама надія, що за кілька годин вони опиняться у країні, де немає ні книжок, ні шкіл, ні вчителів, так тішила ледарів, що їх не лякали труднощі й перепони, їм навіть не хотілось їсти і спати. Щойно фургон зупинився, солодкавий Панок звернувся до Ґнота з кривою посмішкою:
— Скажи мені, мій красеню, ти також хочеш вирушити з нами до щасливої країни?
— Авжеж, хочу.
— Але я повинен тебе застерегти, мій красеню, що у фургоні немає місця. Як бачиш, він переповнений.
— Дурниці, — заперечив Ґніт, — коли у фургоні немає місця, я всядуся на дишло.
І, підстрибнувши, він опинився на дишлі.
— А ти, рідненький, — улесливо запитав Пан у Піноккіо, — поїдеш з нами чи тут залишишся?
— Я залишуся, — відповів Піноккіо. — Я піду додому. Я хочу вчитися і досягати успіхів у навчанні, як усі пристойні діти.
— Боже помагай!
— Піноккіо, — втрутився Ґніт, — послухай мене, їдь із нами, і ми весело заживемо.
— Ні, ні, ні!
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — крикнули чотири голоси з фургона.
— Їдь із нами, і ми весело заживемо! — підхопила сотня голосів.
— А якщо я з вами поїду, що тоді скаже моя добра Фея? — запитав Дерев’яний Хлопчик, що вже почав вагатися.
— Навіщо тобі думати про це! Краще думай про те, що ми їдемо у країну, де ганятимемо без діла з ранку до смерку.
Піноккіо не відповів, тільки зітхнув. Потім він зітхнув ще і ще раз. І після третього зітхання він нарешті сказав:
— Посуньтеся трохи. Я теж поїду.
— Усі місця зайнято, — відповів Пан, — але, щоб ти бачив, як ми тобі раді, я можу поступитися тобі своїм кучерським місцем.
— А ви?
— Я піду пішки поряд із фургоном.
— Ні, цього я не можу допустити, я краще сяду одному з цих віслючків на спину, — заперечив Піноккіо.