Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 44

Піноккіо не змусив себе просити двічі. Він квапливо взяв порожнього мішечка, прорізав ножицями внизу і з обох боків невеликі дірки і вдягнув на себе як сорочку. У цьому вбогому вбранні повернув до села.

Проте дорогою з ним почали відбуватися дивні речі: його стали мучити докори сумління. Він робив один крок уперед, один назад і говорив, звертаючись до самого себе:

— Як я можу показатися на очі моїй добрій Феї? Що вона скаже, побачивши мене таким?… Чи пробачить мене вдруге?… Ясна річ, що не пробачить, і вона матиме рацію, бо я нікчемний хлопчисько. Я тільки те й роблю, що обіцяю виправитися, але не дотримую слова!

Коли він дістався до села, була вже темна ніч. Погода зіпсувалася, дощ лив стіною, проте, здавалося, Піноккіо вже ніщо не зможе спинити — він упевнено крокував до Феїного будинку, сповнений рішучості постукати й увійти.

Та перед самісіньким будинком мужність зрадила його, і, замість того, щоб постукати, він знову відійшов кроків на двадцять. І знову підійшов до дверей, і знову йому забракло мужності. Те ж саме повторилося і втретє. Нарешті на четвертий раз він тремтливими руками взявся за дверний молоток і разочок дуже тихесенько стукнув.

Він чекав, чекав, і нарешті через півгодини на верхньому поверсі загорілося світло (будинок був на чотири поверхи), і Піноккіо побачив, як звідти висунувся великий Равлик зі свічкою на голові. Він запитав:

— Хто стукає так пізно?

— Фея вдома? — запитав Дерев’яний Хлопчик.

— Фея спить і просила, щоб її не будили. А хто ти такий?

— Я.

— Хто — я?

— Піноккіо.

— Хто такий Піноккіо?

— Дерев’яний Хлопчик, що живе у Феї.

— О, знаю, знаю, — сказав Равлик. — Іду відчиняти, зажди хвильку!

— Швидше, будь ласка, інакше я можу померти від холоду!

— Хлопчику мій, я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

Минула година, минуло дві години, а двері все не відчинялися.

Піноккіо, що тремтів від холоду і страху, осмілів і постукав голосніше. Після другого стукоту відчинилося вікно на третьому поверсі і показався той самий Равлик.

— Любий мій Равлику, ріднесенький, — крикнув Піноккіо з вулиці, — я вже чекаю дві години! А дві години за такої погоди здаються довшими, ніж два роки. Будь ласка, швидше!

— Хлопчику мій, — відповів Равлик з незворушним спокоєм і холоднокровністю, — я Равлик, а равлики ніколи не квапляться.

І вікно знову зачинилося.

Пробило північ, потім першу ночі, потім другу годину, а двері все ніяк не відчинялися.

Піноккіо урвався терпець. Він спересердя схопив дверний молоток і приготувався стукнути так сильно, щоб весь будинок задвигтів. Аж раптом залізний дверний молоток перетворився на живого вугра, вислизнув у нього з рук і зник у водостічній канаві.

— Еге! — лютував Піноккіо. — Коли зник дверний молоток, я стукатиму ногами!

І він відступив назад, розігнався і щодуху стукнув ногою у двері. Удар був настільки сильний, що півноги Піноккіо застрягло в дереві. Він силкувався висмикнути ногу, та марно. Нога сиділа міцно, наче цвях.

Уявіть собі становище бідолашного Піноккіо! Він усеньку ніч простояв однією ногою на землі, а друга стирчала у дверях.