Читать «Пригоди Піноккіо» онлайн - страница 28

«Чи не здохла вона часом?» — подумав Піноккіо і задоволено потер руки. Він одразу ж спробував переступити через Змію, аби продовжити свій шлях. Та не встиг він підняти ногу, аж раптом Змія випросталась, ніби спущена пружина. Піноккіо з жахом відскочив, послизнувся і плюхнувся в багнюку.

І впав він так невдало, що його голова загрузла в дорожній твані, а ноги, як свічки, залишилися стирчати в повітрі.

Коли Змія побачила, що Дерев’яний Хлопчик зарив носом у болото і хвицає ногами, з нею стався такий напад сміху, що в її грудях лопнула жила, і цього разу вона справді здохла.

Виборсавшись, Піноккіо знову кинувся навтьоки. Він сподівався засвітла добігти до Феїного будиночка. Але дорогою він відчув сильний голод, заскочив у виноградник і хотів зірвати кілька грон винограду.

Ліпше б він цього не робив!

Не встиг він ухопитися за гроно, як пролунав тріск, і дві гострі залізні скоби стисли його ноги з такою силою, що іскри посипалися в нього з очей.

Неборака втрапив у капкан, який селяни поставили на куниць — грози всіх курників у тамтешніх місцях.

Розділ 21

Піноккіо потрапляє до селянина, який примушує його стерегти курник замість собаки

Звісно, Піноккіо почав плакати, кричати й голосити. Щоправда, сльози і крики нічим йому не допомогли, бо поблизу не було жодного будинку, а дорогою йому не трапилася жодна жива душа.

Настала ніч.

У Дерев’яного Хлопчика й до того потемніло в очах від страждань, які йому завдавали зубці пастки, що глибоко вп’ялися в ноги. Годі говорити про страх: самотня дитина потрапила в пастку, та ще й уночі. Аж раптом він побачив Світляка, що кружляв над його головою, і крикнув йому:

— Світляче! Будь ласкавий, урятуй мене від цих тортур.

— Бідолашний хлопчина, — поспівчував йому Світляк. — Як же ти примудрився втрапити до пастки?

— Я зайшов у виноградник, аби зірвати трохи виноградних грон, і…

— Це був твій виноград?

— Ні…

— Хто ж тебе змушував красти чужий виноград?

— Я був голодний.

— Мій любий друже, голод — не причина цупити чужий виноград.

— Це правда, правда! — схлипував Піноккіо. — І я більше так ніколи не чинитиму.

Аж тут почулися чиїсь кроки, і розмова обірвалася. Це був господар виноградника, який ішов навшпиньки, аби перевірити, чи не впіймалася яка куниця-крадійка, одна з тих, що дочиста витрушують його курник.

І як же ж він здивувався, коли посвітив ліхтарем над пасткою! Адже замість куниці там сидів хлопчик!

— Еге! То це ти злодюга, який повсякчас цупить моїх курей! — обурено вигукнув селянин.

— Не я, не я! — заголосив Піноккіо. — Я тільки забіг у виноградник, щоб зірвати виноградне гроно!

— Хто краде чужий виноград, той краде і чужих курей. Стривай-но, ох і всиплю я тобі перцю — довіку пам’ятатимеш!

Він відкрив пастку, вхопив Дерев’яного Хлопчика за комір і поніс його додому, мов ягня.

Коли вони дісталися току перед будинком, селянин кинув Піноккіо на землю, наступив йому ногою на шию і мовив:

— Зараз пізня година, я йду спати. Поквитаюсь із тобою взавтра. А що мій собака здох, то ти посядеш його місце — будеш моїм сторожовим псом!