Читать «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів» онлайн - страница 6
Автор неизвестен
— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
— Та що з того, що ти мені брат? Є у мене брати, не такі, як ти, а такі, як я.
— Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
— Ні, — каже брат, — ніяково мені зі старцями знаться.
— Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
— Ні, — каже, — всі знають, що ти мені брат.
— Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.
— Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. — А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.
А жінка дожидається.
— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.
— А що, чоловіче, заробив? Тепер, — каже, — будемо їсти. — А сама так і заголосила…
— Що ж, жінко, не плач. Господь дасть — піду в місто, там і зароблю.
— А що тобі брат сказав?
— Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
— Та хоч би ти йому за наймита став.
— Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
— Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
— Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
— Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
— Навіщо тобі?
— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
Узяв торбину та й пішов.
Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
— Ну, — каже, — слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, — каже, — піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
— Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
Жінка схопилась та й до дверей:
— Хто такий?
— Твій чоловік.
Одчинила.
— Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так усі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.