Читать «Українські казки» онлайн - страница 6
народ Український
— Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.
Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері — зайшов Вітер до хати.
— Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка йому їсти та й питає:
— Чоловіче, якби котрий мій брат з'явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.
Сестра далі веде:
— Менший тут.
— Ану, покажи його.
Вона показала, а Вітер каже:
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?
А вітер каже:
— Не відаю. Але ж зажди — нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.
Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:
— Я йду спитаю своє птаство.
Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.
Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік — аж то дочка середущої сестри.
— Дай мені напитися води, — попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.
Приходить дівчина додому та й каже:
— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.
Мати подивилася і впізнала перстень.
— Іди поклич того чоловіка сюди.
Приходить брат.
— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.
— Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.
А сестра каже:
— Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.
Приходить додому Місяць.
— Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.
Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:
— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший — я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.
А жінка каже:
— Та менший тут і є.
— Ану, покажися, — наказує Місяць.
Брат показався.
— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.
— Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?
А Місяць каже:
— Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.
Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали — не знають.
Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться — прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:
— Дай мені напитися.
Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі: