Читать «Пригоди барона Мюнхаузена» онлайн - страница 12
Рудольф Еріх Распе
Рибина завила від болю тай висунула з води свою велетенську морду.
Незабаром її помітили з італійського судна, яке пропливало поряд.
Я сидів усередині: зізнаюся, жижки тремтіли від страху, бо боявся, що рибалки можуть розрубати і мене разом із рибиною.
Це було б жахливо!
Але, на щастя, їхні сокири мене не зачепили. Як тільки зблиснуло світло, я почав гучно кричати щирісінькою італійською мовою (о, я знаю італійську просто чудово!), що радий бачити добродіїв, які звільнили мене із задушливої в’язниці.
Зачувши людський голос із риб’ячого черева, матроси завмерли від жаху.
Вони здивувалися ще більше, коли з пащеки вискочив я і привітав їх люб’язним поклоном.
Мої дивовижні слуги
Корабель, який мене врятував, прямував до столиці Туреччини.
Італійці, серед яких я опинився, одразу помітили, що я людина видатна, і запропонували мені залишитися на кораблі. Я погодився, і через тиждень ми причалили до турецького берега.
Турецький султан, коли дізнався про моє прибуття, звісно, одразу ж запросив мене на обід. Він зустрів мене на порозі свого плацу і промовив:
— Я щасливий, мій любий Мюнхаузен, що можу вітати вас у своїй старовинній столиці. Сподіваюсь, мандрівка була приємною? Я знаю все про ваші славетні подвиги, і мені хотілося б доручити вам одну делікатну справу, з якою не впорається ніхто, крім вас, адже ви — найрозумніша та найвинахідливіша людина на землі. Чи не могли б ви негайно вирушити до Єгипту?
— З радістю! — відповів я. — Моя любов до мандрів така велика, що я готовий хоч зараз податися на край світу!
Султану моя відповідь дуже припала до душі, й він дав мені доручення, яке навіки-віків повинно залишитися таємницею для всіх, тому я не можу розповісти, в чому воно полягало. Так-так, султан довірив мені великий секрет, бо ж він знав, що я — найнадійніша людина на світі. Я вклонився і без зволікань вирушив у путь.
Ледве я від’їхав від турецької столиці, як побачив, що мені назустріч біжить із неймовірною швидкістю маленький чоловічок. До кожної його ноги була прив’язана важезна гиря, і все ж він мчав, наче стріла.
— Куди ти поспішаєш? — поцікавився я. — І навіщо ти прив’язав до ніг ці гирі? Адже вони заважають бігти!
— Три хвилини тому я був у Відні, — відповідав на бігу чоловічок, — а тепер іду до Константинополя, щоб пошукати собі якоїсь роботи. А гирі я повісив до ніг навмисне, щоб не бігти занадто швидко, адже нікуди не поспішаю.
Дуже сподобався мені цей дивовижний скороходець, і я взяв його до себе на службу. Він охоче приєднався до мене.
Наступного дня обабіч дороги ми помітили чоловіка, який лежав ниць, приклавши вухо до землі.
— Що ти тут робиш? — запитав я у нього.
— Слухаю, як у полі трава росте! — відповів він.
— І чуєш?
— Чудово чую! Для мене це дрібнички!
— Що ж, тоді чи не згодишся піти до мене на службу? Твій гострий слух може придатися мені в дорозі.
Чоловік погодився, і ми попрямували далі.