Читать «Російські казки» онлайн - страница 106

— Послухайте, браття, — питає їх Іван — селянський син. — За що б’єтесь?

Велетні перестали битися і кажуть йому:

— Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна — усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться — той обидві речі отримає.

— А давно ви сперечаєтесь?

— Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!

— Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство — мітла й ковінька!

— Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська — всіх у полон забереш.

«Так, речі хороші! — думає Іван. — Либонь, і мені згодилися б».

— Що ж, браття, — каже, — хочете, я розділю все порівну?

— Розділи, добрий чоловіче!

Іван — селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.

— Ось, — каже, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.

Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня — і тільки його й бачили!

Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать — сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван — селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне — там вулиця, де перемахне — там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Тут Іван — селянський син згадав про Настусю — прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван — селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Як пан вівцю купив

Жив собі чоловік; тримав багато овець. Узимку здоровецька вівця окотилась, і взяв він її з двору до хати з ягням. Настав вечір. Їде пан, попросився до нього переночувати. Підійшов під вікно і питає:

— Чоловіче, пустиш переночувати?

— А не будете вночі пустувати?

— Крий Боже! Нам би тільки темну нічку проспати.

— Заїжджайте, пане!

Заїхав пан з кучером у двір. Кучер коней повів, а пан до хати пішов. На панові величезний вовчий кожух. Зайшов до хати, Богові помолився, господарям поклонився:

— Будьте здорові, господарю з господинею!

— Ласкаво просимо, пане!

Сів пан на лаву. Вівця вовчий кожух угледіла і дивиться на пана; сама дивиться, а ногою туп — і раз, і двічі, і тричі. Пан каже: