Читать «Невидимець (збірка)» онлайн - страница 120

VI

Напевно, вам здасться дивним те, що минуло два дні, перш ніж я все-таки пішов за новою підказкою, яка, понад усякий сумнів, вела у правильному напрямі. Я відчував якусь огиду до цих мертвотно-блідих тіл. Вони мали білувате забарвлення, схоже на колір черв’яків або істот, які зберігаються у спирті в зоологічному музеї. Крім того, вони були дуже бридкі й холодні на дотик. Можливо, моя огида до них виникла у великій мірі під впливом солідарності з елоями; тепер я починав розуміти їхню відразу до морлоків.

Наступної ночі спав я погано. Можливо, у мене було не все гаразд зі здоров’ям. Мене пригнічували сумніви та тривога. Кілька разів у мене були напади страху, причини якого я не міг збагнути. Пам’ятаю, як я тихо пробрався у велику залу, де під місячним світлом спали маленькі люди, — Віна в ту ніч була серед них, — щоб переконатися в їхньому існуванні. Потім я зрозумів, що в наступні кілька днів місяць повинен пройти через останню чверть, ночі стануть темними, і це сприятиме частішій появі потворних підземних істот, цих побілілих лемурів, цього нового виду шкідників, який прийшов на зміну старим. Крім того, ці два дні мене мучило неспокійне відчуття, яке виникає, коли людина хоче уникнути неприємного обов’язку. Я був переконаний, що єдиний спосіб отримати назад Машину Часу — це відважно зазирнути у таємничий підземний світ. Але я не міг цього зробити. Було б інакше, якби я хоч мав якогось супутника. Але я був неймовірно самотній, і думка про спуск у темряву колодязя жахала мене. Не знаю, чи ви зрозумієте це почуття: я відчував свою спину незахищеною.

Мабуть, саме через цей неспокій і страх я став виходити все далі й далі за звичні межі своїх розвідницьких прогулянок. Одного разу я попрямував на південний захід, у напрямку горбистої місцевості, яка зараз називається Кум-Вуд, і вдалині, в напрямку сучасного Бенстеда, побачив масивну споруду зеленого кольору, не схожу на всі інші будівлі, які я доти там бачив. Вона виявилася більшою за всі знайомі мені палаци й руїни і була побудована у східному стилі. Її лискучий фасад мав блідо-зелене, навіть блакитнувато-зелене забарвлення, що нагадувало китайську порцеляну. Я вирішив, що чудовий зовнішній вигляд може означати також інакше використання, і вже був ладен вирушити і дослідити його. Але вже був вечір, до того ж я втомився, бо перед тим довго блукав, і тому вирішив відкласти подорож до зеленого палацу на наступний день і повернутися до маленької Віни, її привітності та ласки. Але наступного дня я досить чітко зрозумів, що мій інтерес до Палацу з зеленої порцеляни був просто самообманом, способом відтягнути вчинок, якого я боявся, ще на один день. Тому я вирішив здійснити спуск просто зараз, не марнуючи часу, і рано-вранці вирушив до колодязя поблизу гранітних і алюмінієвих руїн.