Читать «Жіття видатних дітей» онлайн - страница 4

— Зоре моя вечірня-а-ая, зійди над горо-о-ою!..

Іванко підхоплює. Пісня бринить, набирає сили,

додає смутку й краси і без того прегарній ночі.

— Еж, ми-бо гадали спершу, що це пісня народна, сільська! — згадав Павло, щойно доспівали. — А тоді побачили її в односельця Данила Коцюра в «Кобзарі»!

— …Тараса Шевченка! — згідливо продовжує брат.

— Книжку дід ховав за сволоком — заборонена… От би десь у Чернігові таку дістать, привезти, батькам почитать!.. А ще б — Лесю Українку, Івана Франка… І Михайла Коцюбинського — це ж він у Чернігові, недалеко… От би побачити! Хоч краєм ока!

— Ах, як же божественно пахне! — втягує носом яблучний дух Іванко.

— Мудрець Григорій Сковорода, кажуть, теж любив цей запах… І Біблію коло себе…

— Ну, ти таки — святий Павлусь! Не те, що я! Пам'ятаєш, як тато сварився на мене, коли я став бурсаком: «Дві двійки, негіднику, привіз!». А ти, малий, зазирав і в корзину плетену, і в кишені мого пальта — все тих «двійок» шукав? — Угу…

Вже й не знає Павло, чи слухає він ще брата, чи вже полинув кудись у раннє дитинство, де співали йому в колисочку Проня і Поля «Пішла киця по водицю…». Здається, оце якраз і зливаються зараз у ньому воєдино сім барв, сім нот, сім днів світотворення, сім поколінь. А довкруж не земля, а суцільний храм! І все навкруги так чутно, і все так видно:

Ходить ніч по саду місячними кроками, зоряними криками просіває пітьму…

Тривога

… Перший янгол вид свій закриває… … Другий янгол із хрестом до мене… … Третій янгол серце звеселяє… Павло Тичина. Війна

Оце ж так: як на навчанні — сниться рідний дім, а як удома на канікулах — Чернігів мариться! Роззолочені церкви, кам'яні будинки, Маліїв рів, Болдина гора… Базар, копійчані коржі з маком, посилані цукром, «пишки» по дві копійки… І товстелезні монастирські стіни, свист паровозів на далекому вокзалі, сірі тужурки наглядачів-вихователів-«репетиторів» зі срібними ґудзиками… Келії, де по четверо-шестеро мешкають бурсаки…

— Ай!!!

Хтось із усієї сили вдарив Павлуся по голові.

Хлоп'як схоплюється і знетямлено роззирається навколо. Що за мана, що за проява?!! Замість стелі — небо і яблуневе гілля? Замість білих хатніх чи бодай монастирських стін — дерева і трави?

— Га? Що? — прокинувся й Іванко…

Еж, та це вони з братом послалися нині в саду, злодіїв пильнують! Але чом це на лобі надимається ґуля?

— Мене… вдарило щось… — розтирає ґулю Павлусь.

— Певно, злодії! — підскочив братик.

Обоє налякано роззираються.

Небо вгорі й собі набурмосюється («хмарніє», «перегулюється» — так би сказала їхня люба мама), зорі наїжачились, поховались…

— Яблуко! — радісно скрикує Іван.

Яке яблуко? До чого тут яблуко?

— Осьде воно, в узголів'ї! Схотілось йому впасти, от і цулупнуло тебе по голові! - Іванко нахиляється, бере в руки «нахабного» перестиглого фрукта. Сміється Павлусь.

Проте збентеження не зникає. Садом розгулює тривожний вітер, у гіллі сонно ворушиться птиця… Від сусідів загавкав Полкан чи, може, Незівай…