Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 225

— Але ж Фрітх не велів нам також і воювати! — докинув слово Срібний. — Багато чого у нас ішло останнім часом не за правилами, і все через Звіробоя! От уже хто незмінно чинив супроти природи!

— Правду казав Кучма: Звіробій був зовсім не схожий на кроля! — мовив Падуб. — Він був бойовою твариною, лютим, як пацюк чи собака. Він бився, бо йому страшніше було втекти, ніж стати до бою. Звісно, він був хоробрий, але ж хоробрість не в кролячій природі, і вона ж повинна була неодмінно привести його до згуби. Йому ще б трошки, і він став би еліль елілем!

— Знаєте, а він таки не загинув! — випалив Жовтоцвіт. — Чи хтось бачив його труп? Ніхто! Його неможливо вбити! Він допоміг нашим кролям стати більшими, дужчими, кмітливішими, ніж вони були доти! Знаю, ми дорого за це заплатили. Дехто з нас пожертвував за це своїм життям. Але то були недаремні жертви! Це щось та значило — почуватися ефрафанцями! Вперше за всі часи кролі перестали боязко втікати — нас боялись елілі! І все це ми завдячуємо Звіробоєві, тільки йому! Тільки далеко було нам усім до нашого генерала… Повірте моєму слову: він десь пішов і заснував нову колонію!

— Ні, не кажи, Жовтоцвіте, що вам було далеко до вашого генерала! — заперечив він. — Ви старалися, робили все, що було у ваших силах і навіть більше. А скільки всього корисного ми навчилися від вас!.. Що ж до Ефрафи, то я чув, що Горицвіт там трохи поміняв порядки, й колонія процвітає. І ще що я вам скажу: на весну, якщо не помиляюсь, у нас тут буде більше кролів, ніж треба, щоб жилося зручно й затишно. Я підохочу декого з молодняка піти й заснувати нову колонію посередині між нашим пагорбом та Ефрафою. Гадаю, що й Горицвіт залюбки пошле туди кількох своїх кролів. Чом би тобі, Жовтоцвіте, не очолити тієї нової, зібраної колонії? Ти якраз підходящий хлопець для такого діла!

— А не важко буде це владнати? — спитав Падуб.

— Ми все легко владнаємо, хай тільки прилетить Кегаар! — сказав Ліщина, неквапливо вертаючись разом з усіма до нір. — Скоро почнуться бурі на тій його Великій Воді, й він не забариться, прибуде до нас. А він донесе вісточку до Горицвіта швидше, ніж найпрудкіший з нас добіжить до залізного дерева!

Кролі вийшли на східне узлісся й тут, на відкритому місці, досі залитому сонцем, побачили трьох кроленят, більших, ніж у Хізентлай; вони сиділи серед високої трави на задніх лапах і слухали напучування величезного кроля — ветерана з напіводірваним вухом, укритого рубцями від носа до хвоста. Був то, звісно, Кучма — капітан дуже вільної та зухвалої Оусли. А кроленята були Конюшинині дітки — здоровенькі, нівроку їм, хлоп’ята.

— Ні, ні, ні, ні! — казав їм Кучма. — Клянусь моїм дзьобом і крильми, так діло не піде! Дивись ти, як тебе звати? Скабіоза! От уяви, що я — кіт і я побачив, як ти наминаєш салату в кутку мого городу. Що я зроблю? Піду собі по межі, махаючи хвостом, га?

— Даруйте, пане, але я ніколи не бачив кота!

— Авжеж, не бачив, — погодився доблесний капітан. — Знайте, хлоп’ята, що кіт — це такий жахливий звір з довгим хвостом. Кіт має хутряний кожушок і настовбурчені вуса, а коли б’ється, то верещить і шипить люто, злістю! І він дуже хитрий! Зрозуміли?