Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 214

Він і не сподівався, що пес бігтиме так швидко! Ззаду чути було, як той хекає та вистрілює лапами жорствяні залпи.

«Собака доганяє мене!» — подумав Кульбаба.

Йому вже уявилось, як пес збиває його з ніг і перекушує йому хребет. Пригадав: зайці, коли тікають від собаки, здвоюють слід. «Чи й собі так зробити? — подумав. — Але ж тоді собака почне ганяти мене туди-сюди по доріжці й кінчиться все тим, що прийде господар I відкличе його назад! Чи скочити в живопліт? Тоді собака ще загубить мене й весь план провалиться!»

І Кульбаба рвонув через гребінь пагорба і вниз по схилу. Коли Ліщина пояснював йому, що він має зробити, Кульбабі тоді здавалось, що собаку доведеться весь час заманювати. Ох, як же він помилився! Тепер Кульбаба не біг, а рятував своє життя, відчуваючи, що так ніколи не бігав і довго такої швидкості не витримає.

Менше ніж за півхвилини він подолав відстань у триста метрів і домчав до першої повітки. Цієї миті йому здалося, що він біжить уже цілу вічність. Біля хвіртки дорогу йому перебіг великий пацюк, і пес затримався на мить, кинувшись за пацюком. А Кульбаба тим часом ускочив у повітку й забився між двох снопів околоту. Собака вже був поруч, він скавучав з досади й дряпався в двері.

— Не бійся! — сказало Кульбабі якесь пацюченя, що сиділо поруч у соломі. — За хвилину він подасться геть! Собака — не кіт!

Та Кульбаба вже прослизнув до іншої щілини й, набравшись духу, вискочив на видноту, кинувся до наступної повітки. У цій повітці не було передньої стіни, й Кульбаба без перешкод дістався до протилежної стіни. Там був одламаний кінець однієї дошки, і Кульбаба проліз тією діркою, а тоді гайнув полем. Собака влетів головою в дірку й почав протискатись, збуджено гавкаючи. Помалу кінець дошки відігнувся, неначе ляда відчинилась, і зрештою собака таки пропхався, опинився на полі.

Кульбаба тим часом забіг далеченько і прямував тепер просто до живоплоту біля дороги. Він знав, що вже біжить повільніше, але й пес біг не так швидко! Ось Кульбаба проскочив крізь живопліт там, де було густіше, й перетнув дорогу. Назустріч йому кинувся Ожина, скотився з укосу в канаву. З протилежного укосу на дно канави впав Кульбаба. Він геть знесилився. Собака був від них метрів за шість, він біг попід живоплотом із другого боку, шукаючи дірку, щоб проскочити на їхній бік.

— Я й не гадав, що він так прудко бігає! — одним духом випалив Кульбаба. — Він загнав мене! Я більш не можу! Все!

— Поможи мені, Фрітху! — прошепотів переляканий Ожина.

— Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! — сказав Кульбаба.

Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.