Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 208

— Ми не спізнились — звірюка ще спить! — мовив Ліщина. — Гляди ж, Кульбабо, не помиляйся! Заляж ось тут, у траві, навпроти будки. Коли я перегризу мотузок, ти побачиш, як він упаде. Якщо пес не захворів чи не оглух, він на той час уже прокинеться. Ти повинен виманити його на себе, щоб він погнався за тобою аж до самої дороги. Ти прудкий, тож подбай, щоб він не загубив тебе, щоб весь час біг за тобою. Доведи його до Ожини — оце все, що від тебе вимагається!

— Якщо ми ще побачимося коли-небудь, Ліщино-ра, з наших пригод ми складемо найкращу в світі казку! — сказав Кульбаба, ховаючись у траву.

— І ти її розповідатимеш! — мовив Ліщина.

Йому паморочилась голова від суміші сильних запахів: квітучі флокси, попіл, коров’ячий гній, собака, коти, кури, стояча вода. Ось він уже й підкрався ззаду до будки, що тхнула креозотом і смердючою соломою. Під задньою стінкою будки лежав пошарпаний сніп околоту — з нього, певне, смикали солому собаці на підстилку й завдяки сухій погоді лишали тут, не ховали в укриття. Хоч у цьому та поталанило трошки! А то хтозна, як би йому довелося видиратися на дах будки. Ліщина поліз по снопу. На оббитому повстю даху лежав драний, мокрий від роси шмат старої ковдри. Ліщина сів на задні лапи, принюхався й поклав передні лапи на ковдру. Вона не сповзала. Тоді підтягся і опинився на даху.

Чи багато наробив він шуму? Чи не пробився його запах до собачого носа крізь дух дьогтю, гнилої соломи й фермерського подвір’я? Він почекав, ладний зіскочити й тікати при першому порухові собаки в будці. Але все було тихо. Задихаючись від жахливого собачого смороду, борючись із жахом, що кожною клітинкою його тіла кричав: тікай! рятуйся! — він поповз уперед, до кільця, угвинченого в дах. Кігті його трохи шкряботіли, й він знов зупинився. Але ніде ніщо не ворушилось. Тоді він нахилився й куснув товстий мотуз.

Ця робота виявилась легшою, ніж він сподівався, Легшого, ніж було там, на річці, на човні! Мотузок, що тримав човна, був промоклий наскрізь, гнучкий, слизький, волокнистий. А цей, собачий, дарма що такий самий завтовшки, всередині був сухий, легкий. Гострі різці Ліщини невтомно працювали, й він відчував, як рвуться сухі волокна. От уже й половину роботи зроблено!

Раптом собака важко заворушився в будці під ним, потягся і позіхнув. Мотузок трохи натягся, зашелестіла солома. Хмарою піднявся вгору осоружний собачий сморід.

«Тепер уже й не страшно, якщо пес мене вчує, — подумав Ліщина. — Аби тільки швидше перекусити мотуз! Аби тільки встигнути хоч стільки вгризти, щоб мотуз перервався, коли пес сіпне його!»

Ліщина ще трохи попрацював зубами, а тоді випростався, щоб передихнути, й глянув туди, де вичікував Кульбаба. І враз очі його розширились, весь він закляк від жаху. В траві за Кульбабиною спиною припала до землі кішка з білими грудьми. Її очі були широко розплющені, хвіст сіпався з боку в бік. Кішка бачила їх обох: і Кульбабу, й Ліщину! Ось вона підповзла ще ближче до Кульбаби. А той лежав собі тихенько, як йому й велено, і не зводив очей з отвору будки. Ось кішка вся напружилась, приготувалася до стрибка!