Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 191

«Ану, вирий його! — наказав Ель-аграйра. — Та хутчій!»

Папір від м’яса відпав, але шматки яловичини трималися при купі, зв’язані чимсь таким, наче вусики хмелю. Ель-аграйра звелів бідному Трусь-трусеві тягти те м’ясо до самого кінця городу. Тяжка то була робота, і Трусь— трусь радо кинув бридку ношу, коли дійшов до городу.

«А тепер, — сказав Ель-аграйра, — ходім до будинку!»

Опинившись біля будинку, вони зрозуміли, що господар десь пішов. Вікна не світились, а біля хвіртки ще тримався дух білої палички. Перед будинком був квітник, відгороджений від задвірка й від городу високим дощаним парканом. По той бік паркану були задвіркові двері, що вели на кухню.

Ель-аграйра і Трусь-трусь тихенько пройшли через квітник і зазирнули в дірку в паркані. Раусбі-Вуф не спав. Трусячись від холоду, він сидів на доріжці так близько від них, що видно було, як блищать проти місяця його очі. Кухонні двері були замкнені, але в стіні над водостоком видніла дірка. Підлога в кухні була викладена цеглою, і господар мив її водою, а воду віником, вимітав у ту дірку. Тієї ночі дірку було заткнуто старою ганчіркою, щоб не вистуджувалось приміщення.

Посидівши хвилинку, Ель-аграйра тихо прошепотів:

«Раусбі-Вуфе! О Раусбі-Вуфе!»

Раусбі встав і, наїжившись, роззирнувся.

«Хто там? — спитав він. — Хто це?»

«О Раусбі-Вуфе! — шепотів далі Ель-аграйра в щілину. — О щасливий, благословенний Раусбі-Вуфе! Твоя винагорода чекає на тебе! Я принесла тобі щонайкращу звістку!»

«Що це? Хто це? — озвався Раусбі. — Ніяких мені хитрощів!»

«Хитрощів, Раусбі-Вуфе? — перепитав Ель-аграйра. — Ах, ти ж іще не знаєш мене! Та й звідки тобі мене знати? Слухай, вірний, талановитий пацюколове! Я — фея Песя-Феся, посланниця великого собачого духа Сходу, королеви Собадзюри! Далеко-далеко на сході височить її палац. Ах, Раусбі-Вуфе, коли б ти хоч краєчком ока побачив наше чарівне королівство, ти спізнав би справжні чудеса! Скрізь по Собадзюриному королівству лежать розкидані купи першосортного падла! А гною скільки там, гною! О, як радісно гасав би ти там, нюхаючи все довкола!»

Раусбі-Вуф усе розглядався на всі боки, все ще був сповнений підозрінь.

«Твоя слава найкращого пацюколова на світі дійшла до вух її королівської величності! — провадив Ель-аграйра. — Ми всі знаємо і шануємо тебе! Ось чому я і прийшла сюди. Але ж, о бідолашний, спантеличений песику! Ти не знаєш мене, тому й дивуєшся. Підійди ближче, Раусбі-Вуфе! Підійди та й познайомся зі мною ближче!»

Раусбі-Вуф підійшов до паркану, а Ель-аграйра просунув у щілину того чорного гумового носа й почав ним туди-сюди поводити. Раусбі став, принюхався.

«О благородний пацюколове! — шепотів Ель-аграйра. — Це я, фея Песя-Феся, послана вшанувати тебе за твої заслуги!»

Нарешті пахощі, які поширювалися від гумового носа, справили на пса належне враження. Він забігав, затанцював по доріжці.

«Ах, феє Песя-Феся! — вигукнув Раусбі-Вуф, спливаючи слиною. — Ах, який від вас іде аристократичний запах! Невже й справді я вчуваю аромат дохлого кота? Ще й з ніжним відтінком, якого йому надає душок тухлого верблюда! О ця розкіш палючого Сходу!»