Читать «Небезпечнi мандри» онлайн - страница 167
Річард Адамс
— Та нехай! — мовив Кучма. — А ти що, не знаєш, як проганяти таких птахів? Я думав, це всі кролі знають!
— Не сміши мене! Ти пропонуєш мені напасти на такого велетня, із дзьобом завтовшки з мою передню лапу?
— Ні, не напасти! Це таке замовляння, мене мати навчила. Знаєш, схоже на пісеньку: «Сонечко, сонечко, полети додомочку!»
— Ну, ця замова проти сонечок діє тільки тому, що воно долазить до кінця стебла та й летить, бо далі нікуди повзти!
— Гаразд, хай буде по-твоєму! Але я бачу, що тобі не подобається цей птах, і пропоную тобі, як його здихатись. У нашій колишній колонії ми знали купу всяких таких замовлянь та примовок. Тільки не знали однієї: як позбутися людей…
— То яке ж це замовляння? — поцікавився Кервель.
— Треба тільки сказати:
Звісно, читати цю замову треба мовою полів і лісів. Годі сподіватись, щоб птахи розуміли кролячу мову. Та давай спробуємо! Якщо це не подіє, то нічого страшного не станеться, а якщо подіє, то всі кролі подумають, що це ти прогнав геть такого птаха! Де ж він подівся? Нічого не бачу в цій імлі! Ага, он він, за будяками! Значить, так: треба підбігти ближче, тоді зробити стрибок ліворуч, ще один — праворуч, гребнути землю лапами… Так, так! У тебе чудово виходить! Тепер насторочити вуха і скочити вперед… Ну, от ми й біля мети! А тепер разом:
Кегаар і справді злетів у повітря, а Кучма переможно сказав:
— Бач, таки подіяло! Ні, в цих старовинних віршиках та замовляннях є, мабуть, щось таке, чого ми не знаємо! Він, може, й сам збирався полетіти… Але, хай там що, а птах таки полетів!
— Швидше всього його налякало те наше дурне вибрикування, — кисло зауважив Кервель. — Ми стрибали, як божевільні! Що тільки подумали про нас наші підлеглі? Ну, та коли ми вже тут опинились, то обійдімо вартових!
— Якщо не заперечуєш, я стану попасусь, — попросився Кучма. — Знаєш, учора ввечері я вхопив тільки конюшиновий листочок!
* * *
Трохи перегодом Кучмі знов поталанило. Цілком несподівано йому випала нагода перемовитися з Чорнобілем наодинці. Він відчув потребу сходити до вітру і, скочивши в нору, що вела до канави, побачив, що там скупчились молоді кролі. І тут він знов заходився якнайпереконливіше грати роль суворого офіцера.
— Чого ви тут огинаєтеся? — грізно насипався на молодняк.
— Там, нагорі, сторожа з в’язнем, пане! — відповів хтось із кролів. — Тим часом туди нікого не пускають.
Обурений Кучма проштовхався до виходу. Там Чорнобілева сторожа розмовляла з черговим вартовим.
— Боюсь, пане, вам доведеться зачекати! — застеріг охоронець Бартсія. — В канаві арештант, але він там не засидиться!
— І я не засиджусь! — кинув Кучма. — Ану геть з дороги!
Відштовхнувши Бартсію, він скочив у канаву.
Чорнобіль сидів недалечко, під навислим листям дикої петрушки. По його подертих вухах лазили мухи, але нещасний мовби не помічав їх. Кучма скочив ближче до нього й присів поруч.
