Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 54

Емілі ж думала, як сильно бракуватиме їй Діна. Сильніше, ніж дотепер. Це літо зблизило їх ще більше. Здружилися — нерозлийвода. Кожна розмова з Діном збагачувала її життя, її душу. Його мудрі, дотепні зауваження, сповнені гумору, а подеколи й сатири, розвивали її здібності. Були для неї стимулом і натхненням. А його компліменти, що їх вряди-годи говорив, додавали їй бадьорості та впевненості. Розумом цього не усвідомлювала, проте відчувала ясно. Тедді… гм… тепер вона знала, за що любила Тедді. Бо він був собою, Тедді був Тедді й ніким іншим. А Перрі… Перрі був милим, засмаглим, гостроязиким зухвальцем, якого не можна було не любити. Але Дін був цілком інакшим. Чим він приваблював — чаром Незнаного і Таємничого чи, може, досвідом, знаннями, душевною витонченістю, гіркотою з приводу речей, про які добре відав, однак ніколи про них не говорив? Цього Емілі не вміла собі пояснити. Знала тільки, що кожен у порівнянні з Діном бачився їй «тьмяним», навіть Тедді, хоч і любила його дужче, ніж будь-кого на світі. Дін задовольняв якусь невідкличну потребу її чутливої, багатої натури — і голодної, і спраглої, коли його не було поруч.

— Дякую, Діне, за все, чого ти мене навчив, — сердечно мовила вона, як зупинилися побіля сонячного годинника.

— Ти думаєш, Зіронько, що нічого мене не навчила?

— Я — тебе? Таж я ще така молода, так мало знаю і розумію…

— Ти навчила мене сміятися без гіркоти. Сподіваюсь, ти ніколи не звідаєш, що воно таке — гіркий сміх. Не дозволь тим людям зі Шрусбері зіпсувати себе, моя Зірко. Так радієш близькому від’їздові, що я не хочу лити тобі на тім’я холодну воду. Але краще, безпечніше, затишніше було б тобі тут… у Місячному Серпі.

— Діне! Я маю здобути освіту.

— Здобути освіту? Освіту не сьорбають ложечками алгебри і латини. Старий Карпентер навчив би тебе ще багатьох речей — і краще, і ґрунтовніше, ніж викладачі та викладачки Вищої школи у Шрусбері.

— Так чи так, а я вже не можу відвідувати Чорноводську школу, — сперечалася Емілі. — Я буду в ній найстаршою, бо всі мої ровесники їдуть до Шрусбері. Не розумію тебе, Діне. Я гадала, ти будеш радіти з мого від’їзду до Шрусбері, з дозволу тітки Елізабет.

— Я радію… бо ти радієш. Але знання, якого я прагну для тебе, не набувають у школах — нижчій, вищій чи навіть найвищій. Тобі самій треба працювати над собою. Не дозволь їм перетворити себе на ту, якою ти не є. Це найважливіше. А втім, сумніваюсь, щоб їм у Шрусбері це вдалося.

— Можеш не сумніватися, — твердо сказала Емілі. — Адже я подібна до кіплінгівської кішки — роблю те, що мені до вподоби, й вимахую хвостом так, як мені заманеться. Тим-то Мурреї й дивляться на мене з незмінним знаком запитання в очах. Діне, Діне, пиши мені часто, добре? Ніхто так не розуміє мене, як ти. А, крім того, я так звикла до тебе, що вже не можу давати собі раду без твоїх думок, без твоєї присутності.