Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 51

Роздратована Елізабет завзято штопала, а Емілі сиділа непорушно, намагаючись побороти гірке розчарування й відчуття несправедливості. Поклала собі, що перед тіткою Елізабет не розплачеться, але насилу стримувала сльози. Воліла би, щоб Стоп не вимахував зараз хвостом із таким задоволенням, ніби з його котячого, з погляду сірого плеканого кота, все було якнайкраще. Жадала, щоб тітка Елізабет нарешті веліла їй залишити вітальню. Але та штопала і штопала, неначе в забутті, й не озивалася ані словом. Усе те разом складалося мовби в якесь лихе сновидне марення. Зірвався вітер, дощ заходився порощити об віконні шиби, а покійні Мурреї визирали очима, сповненими глибокого осуду, з темних важких рам. Не мали вони симпатій до «книг Джиммі», до всяких там «промінчиків» та альпійських вершин, до невсипущої гонитви за швидкоплинними, любими творчому серцю примарами. Яке ж бо чудове оповідання можна створити на матеріалі нинішньої сцени!

Зненацька двері відчинилися — ввійшов кузен Джиммі. Кузен Джиммі здогадувався, що тут відбувається, тож став біля дверей і взявся підслуховувати, аби здогади свої змінити на певність. Він знав, що Емілі ніколи не пристане на тітчину умову, сказав це Елізабет ще десять днів тому, під час сімейної наради. Був лише «дурнуватим» Джиммі Мурреєм, однак розумів те, чого розсудлива Елізабет Муррей ніяк не могла збагнути.

— Що тут діється? — запитав, дивлячись то на тітку, то на її племінницю.

— Нічого не діється, — зверхньо відказала тітка Елізабет. — Я надала Емілі можливість подальшого навчання, а вона її відкинула. Звісно, у цьому питанні вона має право розпоряджатися собою. Тут вона вільна.

— Не має вона права розпоряджатися собою. Не вільний-бо той, хто має за плечима тисячу предків, — мовив Джиммі тим урочисто-піднесеним тоном, яким зазвичай виголошував подібні сентенції. Елізабет щоразу в таких випадках проймав дрож: не могла вона забути, що цей тон, цей надприродний, сказати б, характер його слів спричинені її діями.

— Емілі не може обіцяти те, чого ти від неї жадаєш. Так, Емілі?

— Так.

І, всупереч твердій постанові, Емілі розплакалася — сльози потекли по її щоках.

— Якби могла, — вів далі кузен Джиммі, — то обіцяла б тітці, еге ж?

Емілі підтвердила й це.

— Ти зажадала надто багато, — звернувся кузен Джиммі до сердитої дами, схиленої над шиттям. — Ти вимагаєш, аби вона зреклася писання взагалі. Зажадай, щоб вона перестала писати деякі твори. Емілі, ти згодна відмовитись від писання творів певного роду? Чи здатна відмовитись, як ти гадаєш?

— Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі.

— Ну, скажімо, речей «неправдивих», — кузен Джиммі присів поруч Емілі й поклав руку їй на плече. — Елізабет не припиняла орудувати голкою, але рухи свої уповільнила. — Наприклад, перестати писати оповідання, Емілі. Її обурює передусім те, що ти пишеш оповідання. Вважає це брехнею, та й годі. Інші твори не так її дратують. Як гадаєш, Емілі, ти могла б не писати оповідань протягом трьох років? Освіта — то велика річ! Твоя бабця, дружина Арчібальда, віддала б кілька років життя за змогу отримати добру освіту — я сам чув, і не раз, як вона це казала. То що, Емілі?