Читать «Емілі виростає» онлайн - страница 23

Будь-який досвід збагачує наше життя, і що глибшим є досвід, то більшим є багатство, яке випливає з нього. Та незабутня ніч, сповнена жаху, і таємничості, й дивовижної насолоди, дала дитячому серцю, дитячій душі таку зрілість, якої зазвичай досягають роками.

Стояв задушливий липневий вечір. День, що минув, випав неймовірно гарячим. Тітка Елізабет настільки знесиліла, аж вирішила не йти на вечірню відправу. Тітка Лаура пішла до церкви з кузеном Джиммі та Емілі. А перед виходом Емілі дістала дозвіл тітки Елізабет по скінченні Служби Божої провести додому Ільзу Барнлі й переночувати в її оселі. То була подія! Адже досі тітка Елізабет рішуче заперечувала проти того, щоб Емілі ночувала у знайомих чи подружок.

Того дня доктор Барнлі мусив їхати до хворого, економка ж лежала в ліжку, бо зламала ногу. Ільза просила Емілі переночувати в неї, й Емілі таки дістала тітчин дозвіл з огляду на виняткові обставини. Ільза про те ще не знала, тільки плекала несміливу надію, що тітка Елізабет цього разу поступиться. Одразу після відправи мала вона довідатись про позитивну відповідь на своє прохання. Коли б Ільза не спізнилася, Емілі повідомила б їй про спільне їхнє щастя ще до того, як зайшли до церкви, і це дало би змогу уникнути прикрих подій вікопомної тієї ночі. Але, на біду, Ільза, як завжди, спізнилася, і це призвело до сумних наслідків.

Зайшовши до церкви, Емілі сіла на лавку Мурреїв, побіля вікна. Нинішня відправа була особливою, поєднаною з говінням, оскільки в неділю віряни мали урочисто причащатися святих тайн. Проповідь виголошував не пан Джонсон — молодий, запальний, красномовний; Емілі любила його слухати, хоч і згадувала щоразу про ту вельми прикру свою неуважність. Сьогодні виголосити проповідь прибув пастор зі Шрусбері; його слава стягнула до церкви ціле товпище вірян. Емілі придивилася до нього своїм критичним, проникливим оком і дійшла висновку, що славетний проповідник мало цікавий, ще й схильний до фальшивого пафосу.

Декілька хвилин вона уважно слухала проповідь і з неї виснувала: мова пастора нелогічна, а він сам прагне дешевого успіху, та й годі. По тому взагалі перестала приділяти йому увагу, поринувши у власні марення, що мимоволі робила завжди, як бажала втекти від неприємної, дисгармонійної дійсності.

За вікнами церкви місяць обливав ялини та сосни потоками срібла, а з півночі поволі насувалася важезна чорна хмара. Вряди-годи з невідомої далини докочувалася грізне гуркотіння, від чого тихе вечірнє повітря немовби коливалося. Спекотний, безвітряний, тихий, ледь не врочистий вечір. Іноді, правда, зривався вітер — несподіваний, рвучкий — і миттю вщухав, неначе приборкуваний чиєюсь суворою, переможною рукою. У красі того вечора — тієї пори, коли все віщувало наближення грози, — було щось бентежне, таке, що не відпускало душу Емілі, яка подумки описувала свої враження — цього разу прозою. А водночас вона оглядала присутніх, у кожному разі тих, хто знаходився в полі її зору.