Читать «Подзвін з-під води» онлайн - страница 80

– В тому-то й річ, що я не знаю, що коїться зі мною! Не знаю! Не можу я розібратися в собі, не можу! Прошу вас допомогти мені, лікарю!

– Стривайте. Хоч я і ваш лікар, за вас вирішувати такі речі я не маю права. Ви хочете, аби я сказав, як вам діяти далі? Скажу – чекайте і не пришвидшуйте природний розвиток подій. Можливо, те, що я зараз скажу, суперечить офіційній науці, але все ж це дієвий спосіб – слухайте те, що вам підказує серце. Проте не забувайте при цьому думати головою. Ось поки що всі мої поради.

Антон, схопившись за голову, нервово хитався на стільці і бурмотів собі під ніс щось нерозбірливе. Лікар налив йому склянку води і запропонував поступово переміщатися до загального кабінету, бо надходив час збору всієї групи. Антон випив води, струсив головою і голосно видихнув. Лікар, посміхаючись, чекав його у відчинених дверях великої кімнати.

Група вже розсілася по своїх місцях. Стояла лише одна Валерія. Вона хотіла щось сказати. Олег Петрович здивовано подивився на неї і жестом запропонував говорити.

– За цей час наших спільних занять ви всі стали мені майже рідними. Ваша підтримка дуже допомогла мені пережити ці важкі місяці. Я з приємними почуттями згадую всі наші заняття, й особливо ту прогулянку до осіннього лісу, коли ми сиділи серед пожовклого листя і згадували смішні випадки, що траплялися колись з нами… Олегу Петровичу! Вам – особлива подяка за ту турботу і терпіння, якими ви оточили мене ще тоді, коли я вперше потрапила до вас… Мені справді покращало після цих занять, я навіть фізично відчуваю це. Але я більше не можу їх продовжувати. Я вирішила повернутися до батьків у Суми. Назавжди. Моє рішення остаточне, бо я знаю – так мені буде набагато краще. Це моє останнє відвідування групи, я прийшла з вами всіма попрощатися. Дякую за все! До побачення. – І Валерія, зібравши свої речі, попрямувала до виходу.

За нею спочатку вибіг Антон, за ним – лікар. Вони наздогнали її біля старого каштана в дворі клініки і зупинили, ставши на її дорозі.

– Валеріє, що трапилося? – спитав першим лікар. Антон мовчки дивився на неї.

– Ви ж усе щойно чули. Я повертаюся до батьків у Суми. їду вже завтра.

– Чому такий поспіх? Ви навіть не порадилися зі мною про ваше подальше лікування, про можливі наслідки раптового переривання наших занять, про те, як зарадити собі, коли поруч не буде лікаря. Врешті, у вас заплачено за групу ще на місяць вперед! – майже скрикнув Олег Петрович.

– Дякую за турботу. Вимагати повернути гроші я не буду, не хвилюйтеся. А щодо можливих наслідків, подальшого лікування і всього іншого – мені здається, що коли я повернусь на батьківщину, до своїх рідних, усе само собою влаштується. Там я знайду затишок і спокій. Там моя мама, мій батько. Там я дихатиму повітрям мого дитинства. Воно цілюще, повірте мені! Там я швидко вилікуюся і все забуду. І там я напевно зможу розпочати нове життя. Так що не турбуйтеся – зі мною все буде добре! – Валерія обійшла обох чоловіків і рушила далі.