Читать «Подзвін з-під води» онлайн - страница 23

– Що, покинула люба жіночка? Ну, це буває, по молодості, – проскрипів той і посміхнувся, демонструючи великий беззубий рот.

– Так, напевно, – вичавив з себе Антон, намагаючись хоч якось прийти до тями.

– Погано тобі, хлопче, погано, я все бачу. Але ті жінки не варті того, щоб через них так побиватися. Скільки ще їх буде, ой-йо! Баби – то погане діло, непевне. Краще триматися від них подалі. А то з ними один гріх та клопіт… Тебе, до речі, як звуть? – знову з цікавістю поглянув на Антона цей дивний нічний перехожий.

– Та ніяк мене не звуть… Мене взагалі не існує – я примара! – розреготався у відповідь Антон і знову відсьорбнув горілки.

– Звичайно, ми всі у цьому світі примари, це точно. Але ім'я в тебе обов'язково повинно бути, без власного назвиська достойній київській примарі ніяк не можна! Ось я, наприклад, князь Кий – засновник цього пекельного міста! – І бомж також розреготався, бризкаючи Антону в обличчя липкою слиною. – Дай-но краще ковтнути горілочки твоєї, бо тобі одному буде забагато, а я трохи змерз на відкритому повітрі. – Бомж нахабно простягнув руку до Антонової пляшки.

Антон віддав йому горілку, а сам обдивився навколо каламутним поглядом. Порожня вулиця губилася далі в суцільній темряві, і йому несподівано захотілося поринути в цю чорноту, розчинитися у ній, зникнути назавжди і без сліду. Облишивши цього кудлатого чоловіка, він рушив нечіткою ходою в той бік, де чорніла невідомість.

– Ти куди? А пляшка? – лише почув він уже десь далеко позаду себе хрипкий голос князя Кия, та лише пришвидшив ходу. Незабаром він уперся у високий паркан, за яким таємничо шелестів Ботанічний сад. Не довго роздумуючи, Антон вчепився руками в залізні пруття і кількома спробами незграбно переліз на той бік паркану, боляче впавши у високу траву. Полежавши кілька хвилин на прохолодній землі, він підвівся і, хитаючись, добрів до найближчої лавки між старими деревами. Сів на неї, обхопивши голову руками, і вперто повторював її ім'я, дивлячись незмигно у навколишню темряву. А по його обличчю текли рясні сльози.

Потім він приліг на лавку, натягнувши на голову куртку, і поринув у важкий сон, сповнений чудернацьких видінь і кошмарів. Ніби крізь туман чи напівпрозору завісу він бачив чи то наяву, чи то у маренні якихось похмурих бородатих ченців у чорних рясах та зі свічками в руках, зігнутих до самої землі старушенцій, котрі ледь шкандибали кудись, статечних прочан з великими рюкзаками за плечима, дітей і дорослих. Усі вони йшли крізь цей заспаний ранок зі спокійними та впевненими поглядами, так, як ідуть на смерть, знаючи про воскресіння.

Антона зацікавила ця дивна процесія чи то наяву, чи то у його чудернацькому сні, і він побрів, перечіпаючись через колоди та пеньки під ногами, навпростець по холодній прижухлій траві Ботанічного саду, розкидаючи в різні боки великі клапті сивуватого туману. Він ішов, як сомнамбула, все ще не розуміючи, чи насправді все це відбувається зараз з ним, а чи він все ще спить десь на лавці під розлогим деревом.