Читать «Гумор та сатира. Збірка» онлайн - страница 44
Ян Таксюр
— Я — ваша муза, шановний, — сказала жінка і з невиразною тугою подивилася на п’ятитомне видання поезій Івана Качана, що виблискувало золотом у шафі. — Скільки ж ми з вами нагородили…
Довгими худими пальцями вона провела по книжках і зажурено прочитала напам’ять:
— Дозвольте, — нарешті оговтався Іван Федорович, — у чому справа?
— А справа в тому, Іване Федоровичу, що я більше не можу, — голос музи затремтів і став обриватися. — Сорок років ви тягнули з мене пісні про Жовтневу революцію, Дніпрогес, поему «Страта куркуля», і я диктувала, як могла. А от на Помаранчеву коаліцію і вашу нову збірку «Дума про НАТО», даруйте, сили в мене вже не вистачає.
— Божевільна! — подумав Іван Федорович, дивлячись на худі, босі ноги жінки, що виглядали з-під довгої прозорої спідниці. — Треба викликати міліцію.
— Викликайте, — сказала муза, і на її тонкому обличчі відобразилося глибоке і давнє страждання. — Я розкажу вашій міліції, як ви під тортурами вирвали з мене «Пісню про Петлюру».
Несподівано в руках жінки з’явилася маленька зелена скляночка. Муза подивилася на неї безумним поглядом, а потім прохрипіла: «Одним ковтком отрути втекти від муки і заснути…»
Іван Федорович розхвилювався. В його поетичній душі миттю промайнули суперечливі роздуми. З одного боку, він був матеріалістом, а в минулому і комуністом, і яка там до біса муза! Але щось таємне і незрозуміле говорило йому, що смерть цієї дивної істоти якимось чином припинить животворний потік образів, рим та літературних премій.
— Пробачте! — закричав Іван Федорович і кинувся до гості. Він схопив її тонку руку і став відбирати зелену склянку. Кілька секунд між ними точилася боротьба, а потім муза, що стала слабшати, якось вивернулася і вільною рукою дала поетові дзвінкого ляпаса.
Від удару Іван Федорович прокинувся. Надворі вже був день, а в кабінеті, де він заснув учора, стояв тяжкий дух спиртових парів.
— Та що ж воно було, — простогнав Іван Федорович, відчуваючи біль у скронях.
Тут хтось подзвонив у двері. Почулися тверді кроки, і на порозі кімнати з’явився Павло Дмитрович Зоря. Теж відомий поет і приятель юності.
— Добрий день, хворий, — сказав Павло Дмитрович потужним басом і грайливо підняв свої чорні косматі брови. — Я вам приніс ліки.
Він поставив на письмовий стіл пляшку вже початого коньяку. А Іван Федорович тим часом почав пригадувати.
Вчора в Спілці письменників шанували Галину Свистюк, авторку еротичного роману з життя сучасних українських фермерів. Потім був фуршет, потім Галина Свистюк танцювала з усіма секретарями Спілки, потім кудись поїхали…
— Так, Іване, давай швиденько по сто грам, і я побіг, бо є ідея супер! — Павло Дмитрович розлив коньяк, і вони випили. В голові Івана Федоровича стало світліше, біль у скронях майже зник.
— Сьогодні вранці мене просто, як вдарило! — Павло Дмитрович махнув могутньою рукою перед носом Івана Федоровича, і походжаючи кабінетом, став ділитися творчими планами. — Адже про нашого президента немає ні поеми, ні думи, нічого! Ну я присів на хвилинку, накидав планчик. Знаєш, друже, може витанцюватися цілий епос!
