Читать «Пор"ядна львівська пані» онлайн - страница 50

— А невже ви не зустрічалися в архіві?

Подруги перезирнулися і заперечно захитали головами, мовляв, «уперше бачимо!»

Пані Правдослава була задоволена відповіддю. Вона з материнською (чи не з материнською?) любов'ю поглянула на Одіссея, потім на його тарілку...

— Йой! — перелякано вигукнула вона так, що всі за столом також здригнулися. — Вам не смакує, пане професоре?

І вона заметушилася, підкладаючи в його тарілку «салатки».

«Так, він дійсно професор своєї справи!» — ядуче прокоментувала Пенелопа.

— Ясику, синку, ходімо на кухню по голубці!

Коли мати з сином вийшли з кімнати, за столом запанувала мовчанка.

— Ну? І що ти собі думаєш, героє давньогрецької міфології? — нарешті озвалася Пенелопа і подивилася спідлоба на Одіссея.

— Я? Я оце думаю попросити в пані Правдослави твоєї руки!..

Пенелопа почервоніла. На неї з цікавістю подивилися дві пари дитячих оченяток.

У кімнату заплили ненависні Пенелопі самбірські голубці — без м'яса і варені у воді. До них пані Правдослава додавала грибної підливи, особливістю якої було багато крохмальної води і мало грибів. Під час урочистого поїдання священної галицької страви — голубців — несподівано озвався дзвінкий голосочок Мартусі:

— Бабцю, а дядько сказав, поки тебе не було, що він хоче попросити в тебе мамину руку!

За столом запанувала гробова тиша.

— Дитинко, — погладив її по голові Дмитро Іванович. — Ти мене неправильно зрозуміла. Я хотів був попросити подивитися на руку твоєї мамусі, бо мене зацікавив її перстеник!

Усі звернули погляд на Пенелопину руку. У неї на пальці палав перстень — подарунок Одіссея, а внутрішній напис «Чекай мене завжди» просто пропікав їй шкіру.

— А це що таке? — поцікавилася пані Правдослава. — Ану зніми, я роздивлюся!

— Він не знімається, — пробурмотіла Пенелопа ніяково.

— А звідки він у тебе?

— Купила собі на день народження.

— Сама?

— Так, сама. Ваш син ніколи мені нічого не дарує.

Пані Правдослава хотіла була прочитати довгу лекцію про те, як пощастило Пенелопі з чоловіком, однак вирішила перенести її на більш слушний час.

Щоб розрядити ситуацію, вона голосом масовика-витівника запропонувала:

— Ясику, синку, зіграй нам на бандурі!

Ясик з понурою головою вийшов з вітальні і за деякий час повернувся з інструментом.

— Взя-а-ав би я-а-а бандуру-у-у та й заграв, що зна-а-а-ав! — завібрував Ясик.

«Через ту бандуру імпотентом став!» — закінчила музичну фразу подумки Пенелопа.

Кася, знаючи нову версію пісні, старанно стримувала конвульсії сміху. Їй це вдавалося.

Дмитро Іванович слухав щемливу пісню, тримаючи в своїх долонях руку Правдослави Іванівни.

— Що б ви ще хотіли почути, Дмитре Івановичу? — з почуттям спитала вона.

— Щось на слова Івана Франка. Це мій улюблений поет!

— І мій також, — підтримала його уподобання Правдослава Іванівна.

Вона хотіла була ще щось додати, проте Дмитро Іванович продовжив свою думку:

— Знаєте, я дуже полюбляю прийти до Івана Яковича на розмову в університетський парк...

Пенелопа з Касею перезирнулися і відвели погляди одна від одної, щоб не видати себе. Правдослава Іванівна співчутливо кивала головою.