Читать «Закоханий чорт» онлайн - страница 7

Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.

— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався!..

Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.

— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж труситься.

— Так чому ж не йдеш?

— Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.

— Та не бреши, — люлька у кишені.

«Диявольський син! — подумав дід. — Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся».

— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.

— Як же я вас розіб’ю? — каже дід. — От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.

— Хіба тобі повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.

— Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? — пита дід.

— Того, — каже чорт, — що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.

— А чого ж се, чорте, — пита дід, — біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?

— Еге! — каже чорт. — Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.

«От такого б кохання нашим дівчатам!» — подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.

— Що воно таке? — спитав дід. — Жаба, чи що?..

— Ні, - каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось.

«Ну, не бісові ж тобі й чорти, — подумав дід, — які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели».

— Ну, тепер кажи, — питає чорт відьму, — чого душа твоя бажає?

— Спасенія, — промовила відьма.

Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.

— Не можна сього, — застогнав він, — і не проси! Шяк не можна!

— Чому? — спитав дід.

— Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.

— Брехня, — каже дід, — як покається, то і втретє прийме!..

— Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш писанія.

— Ні, знаю, — каже дід, — я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.

Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.

— От, приміром, сказати, — каже, — я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?

— Так коли ж вона вже одхрестилась… — пробубонів чорт.

— Не велика вада, — перебив дід, — піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!

Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.

— Ти ж сам знаєш, — обізвалась до чорта відьма, — що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.

— Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю!..

- І се брехня, — сміло перебив дід, — бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, — каже, — можна до усього приневолити чоловіка.