Читать «Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi» онлайн - страница 317

Усунутий з посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р. Працював юрисконсультом Центрального українського кооперативного комітету. З серпня 1918 р. входив до складу опозиційного владі П. Скоропадського Українського національного союзу. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. А. Лівицький виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

Після встановлення влади Директорії УНР був одним з організаторів та керівників Трудового Конгресу України.

Від січня 1919 р. А. Лівицький обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції; з 9 квітня 1919 р. він – міністр юстиції і заступник голови Ради Народних Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, в червні 1919 р. – керуючий Міністерством закордонних справ і міністр юстиції УНР. У кабінеті І. Мазепи А. Лівицький обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів. Водночас у жовтні 1919 р. був головою дипломатичної місії УНР у Польщі. Брав участь у виробленні умов українсько-польського договору (йому передувала Декларація від 2 грудня 1919 р.).

Здійснені українською дипломатією кроки (численні контакти, переговори) торували шлях до укладення широкомасштабної таємної угоди, підсумкового документа, що ввійшов в історію під назвою Варшавського договору. В концентрованому вигляді заключна фаза підготовки важливого акта віддзеркалюється у виступі А. Лівицького на нараді ЦК УСДРП у Вінниці 18 травня 1920 р.: «Я мусів підписати договір 22 квітня, хоч не мав на це дозволу ні Ради Міністрів, ні нашої партії. Бо коли я приїхав за остаточними директивами в Кам'янець, то там не було більшости Ц. К. соц. – дем. партії, ні кабінету міністрів. А тут поляки вимагали – негайно дати їм відповідь на їхній проект договору. Тоді я рішив звернутися до Української Національної Ради в Кам'янці, що останній місяць стала набувати все більшого авторитету. Національна Рада майже всіма своїми фракціями висловилася за необхідність підписання договору.

Поляки домагалися призначення в нашому уряді трьох міністрів-поляків. Але після протестів з нашого боку вони погодились на одного міністра і одного заступника міністра. Ця справа – давня, вона виникла підчас одної моєї розмови з Пілсудським. Річ в тому, що думку про порозуміння з нами серед поляків піддержували тільки польські соціялісти (Польська Партія Соціялістична) та деякі ліві групи. А більшість сойму, як напр. нац. – демократи та деякі інші партії, здебільшого правого напрямку, були проти «української авантюри». Вони бояться Самостійної України більше, ніж Совітської Росії.

Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився, що, мовляв, у нас недостача інтелігенції і тому чи не могли б ми прийняти в свій уряд двох поляків і одного російського ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола справою польсько-українського порозуміння. Правда, Пілсудський на цьому не дуже настоював, але все таки довелося числитися з його побажанням.

Щодо порозуміння з поляками в земельній справі, то за поспіхом ця справа залишилась невияснена. Мабуть, тут мала значіння ще й та обставина, що призначенням Стемповського міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола, і Пілсудський вже якось не став вимагати підписання окремого порозуміння в земельній справі.