Читать «Михайло Грушевський» онлайн - страница 10

Саме Нечуй-Левицький став літературним хрещеним батьком Грушевського. У 1885 році оповідання «Бех-аль-Джугур» надрукували у Львові. Так, можна сказати, молодий Грушевський ще гімназистом став українським письменником.

Він так писав про ці події у своїх спогадах:«1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в «Очерках історії укр. літератури» Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим».

У 1886 році відбулася подія, яка стала для молодого Грушевського випробуванням, після якого він певною мірою перестав мріяти і фантазувати, затаївши навіть деяку образу на сувору реальність. У гімназії, в якій навчався Михайло, п’ять абітурієнтів мали здобути почесні золоті медалі. Але незважаючи на добру підготовку не впевнені у собі учні зробили велику помилку – викрали завдання до іспитів. Цю крадіжку помітили, і найкращі учні, у тому числі і Грушевський, залишилися без золотої медалі. Це була його перша поразка у житті, бо до тієї події він завжди добивався того, про що мріяв.

Але після цієї прикрої події доля посміхнулася Михайлу: мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, бо сам свого часу навчався у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, і врешті-решт дав згоду лише тільки після Михайлової обіцянки не брати участі в студентських гуртках. Сам Грушевський так згадував про це: «Тим сильніше мріяв я як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на се і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—1890, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все інше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназист. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики».