Читать «Петро Дорошенко» онлайн - страница 14

Водночас відбувалася зміна влади і на правому березі великої української річки. Юрій Хмельницький, у черговий раз заплутавшись у численних політичних проблемах, виявив бажання прийняти постриг і добровільно склав булаву. Серед претендентів на неї найбільш впливовим був активний діяч епохи ще старшого Хмельницького полковник Павло Тетеря. Його становище здавалося тим міцнішим, що це був чи не найулюбленіший представник старшини в поляків, які всіляко його підтримували. У січні 1663 року рада в Чигирині прийняла відставку Юрія і вручила гетьманські повноваження Тетері. Розкол України на дві частини став якщо не формальною, то фактичною реальністю. Одна частина багатостраждальної країни перебувала під контролем Москви, керівництво іншої повернулося обличчям до Варшави. Україні судилося пережити одну з найчорніших сторінок у своїй історії – Руїну.

Генеральний осавул Павла Тетері. Боротьба за булаву Правобережжя. 1663—1665

Після своєї відставки з посади чигиринського полковника Петро Дорофійович Дорошенко тимчасово відходить від активної участі в політиці або, принаймні, тримається в тіні. Дані про його становище і дії в 1662 році вкрай скупі. Зате цілком очевидно, що його цінував новий гетьман Правобережної України, яким на початку наступного року став Павло Тетеря. Дорошенко, напевно, був серед старшин, що привели Тетерю до влади. Про авторитет його родини і в очах нового керівництва говорить такий факт. Улітку 1663 року до Варшави рушило посольство на чолі з Г. Гуляницьким, що дістало від гетьмана Тетері вказівки просити ті або інші речі. Окремим пунктом було прописано, що Гуляницький повинен домагатися проведення спеціальних польсько-московських переговорів, результатом яких має стати звільнення з полону Григорія Дорошенка.

Узагалі ж у діях козацької старшини корпоративна солідарність перетворювалася на кастовість, збільшивши свій вплив і матеріальний стан у результаті національно-визвольної війни, багато представників козацької верхівки намагалися зафіксувати це становище, звичайно відокремлюючи себе таким чином від української нації, що тільки-но усвідомила себе єдиною. Це помітно по заходах Івана Виговського. Це ж видно і по діях Тетері та його оточення. Ретельно проаналізувавши текст «Інструкцій», які правобережна старшина готувала до вального сейму 1664 року, дослідник В. Горобець зробив висновок, що Тетеря, а також інші автори «Інструкцій» – М. Ханенко, П. Дорошенко, Г. Гуляницький – намагалися підмінити реальну політичну автономію автономією становою, козацькою. Інша річ, що курс П. Тетері об’єктивно вів до втрати і цієї часткової самостійності, оскільки він цілком віддав себе польському королю.

Якнайпершим завданням, що його поставила перед «своїм» гетьманом польська влада, було повернення до складу Речі Посполитої східної частини України. Самі поляки при цьому не збиралися відсиджуватись удома – навпаки, їхній армії відводилася ключова роль у поході на Лівобережжя. Очолював військо особисто король Ян II Казимир. Не все було гаразд і з лояльністю правобережного населення, а тому поляки, йдучи до Дніпра, вирішували певні військові завдання і на своєму березі України. Звичайно, Тетеря мусив їм усіляко сприяти. Польське військо наступало трьома напрямками: на Тернопіль йшов коронний гетьман (фактично – міністр оборони) С. Потоцький, на Дубно – безпощадний С. Чарнецький, на Бар – блискучий полководець Ян ІІІ Собеський. Загальне керівництво армією здійснював Ян І Казимир. У листопаді 1663 року польсько-українська армія перейшла Дніпро і вторглася на територію держави Брюховецького. Населення Лівобережної України зустріло наступаючих зі зброєю в руках. Зав’язалися жорстокі бої.