Читать «Св. Петро Могила» онлайн - страница 65

Суттєво, що святий сповідував ідею безперервного історичного розвитку України від найдавніших часів та її спадкоємного зв’язку з Київською Руссю (потім цю ідею втілить у своїй хроніці учень святого – Феодосій Софонович). Таку спадкоємність святий розглядав у кількох вимірах – державному, церковному й культурному. Велику увагу приділяв генеалогічним дослідженням династичних ліній зв’язку українських князів з володарями доби Київської Русі та Литовсько-Руської держави. Тогочасну Православну Церкву св. Петро Могила також пов’язував з первісною церквою Стародавньої Русі, заснованою під час її хрещення. Власне, українську мову святий називав «руською», Україну – Руссю або Росією, на відміну від Московії або Московського царства і московської мови; Русь і Москву він розглядав як різні краї і різні народи. Важливим стимулом для роздумів св. Петра Могили про державну й церковну владу була популярна в тогочасних творах ідея самодостатності Русі. Хоча в них ще використовували етикетні васальні формули щодо польського короля, Русь розглядалася сама по собі. Усвідомлюючи себе суб’єктом світової історії, українці-русини відчували в собі сили для творення всіх форм духовного й державного життя, властивого іншим народам, політичної зверхності яких над собою вони не бажали. За часів св. Петра Могили відбуваються зміни і в розумінні України, яку починають розглядати в тогочасних творах не як етнотериторіальний простір, а як етнополітичну структуру, локалізовану в цьому просторі. Як підкреслювала В. Нічик, святий належав до тих нечисленних мислителів XVII ст., які, розбудовуючи підвалини духовності українського народу, добре розуміли значення волі, енергії, діяльної сили в житті особистості й народу загалом. Його ідея про добровільне зречення власної волі та її цілковите підпорядкування божественній розв’язувала в теологічній формі важливе суспільне питання. По суті, вона санкціонувала й освячувала жертовність людини в ім’я політичної свободи нації, її інтересів. Зворотним боком зречення власної волі та її підпорядкування волі народу стає багаторазове посилення волі й активності самої особистості. (Волію не я, в мені воліє й діє Бог, народ.) Врешті, у цьому відображалися й історичні реалії тогочасного життя українського народу та його козацької республіки. Боротьба за релігійну, національну, політичну свободу вимагала концентрації всієї волі кожної окремої особистості… Не випадково, як відзначила Зоя Хижняк, вся академія в грудні 1648 р. вийшла зустрічати на Софійський майдан Богдана Хмельницького, який повертався з переможного походу до західної межі етнічних українських земель. І спудеї, і викладачі разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітали гетьмана «ораціями й декламаціями». А незабаром класи академії спорожніли: студенти пішли до війська Богданового, щоб виборювати Вітчизні волю.