Читать «Іван Котляревський» онлайн - страница 34

Тут необхідно згадати й про світову реакцію на творчість і саму постать Івана Петровича. Перші друковані відгуки про твори Івана Котляревського за кордоном з'явилися в Чехії. 1814 року чеський славіст Йосеф Добровський у своїй «Слованці» подав відомості про І. Котляревського та його «Енеїду». Писав про І. Котляревського і славетний чеський та словацький філолог Шафарик у своїй «Історії слов'янських мов та літератур» (1826), а в 1833 році в «Журналі чеського музею» з'являється перший переклад твору І. Котляревського (пісня Наталки «Ой мати, мати»). У польській пресі вперше згадано про І. Котляревського 1815 року в статті філолога Бандтке, а переклади творів з'являються тут у 40-х роках XIX ст. Ще за життя поетове ім'я стало відоме в англомовному світі (США та Велика Британія). Популяризувала тут його відома на свій час американська письменниця, що писала під псевдонімом Тальві (справжнє прізвище Тереза Робінсон). Батько Тальві був якийсь час професором Харківського університету, а з ним разом перебувала тут і дочка. Вона перекладала українські народні пісні в роботі «Історичний огляд слов'янських мов», згадала про І. Котляревського та «Енеїду», помилково наділивши поета титулом гетьмана козаків. І чутку про те, що Котляревський був останнім гетьманом України, підхопили потім польські емігранти й повторили в своїй газеті «Північ», що виходила в Парижі. Сама ж Тальві цей казус у наступних виданнях своєї роботи виправила. Вона ж переклала пісню з «Наталки Полтавки» «Віють вітри, віють буйні». Робота Тальві була в 40-х роках XIX ст. перекладена німецькою мовою. У цей же час про І. Котляревського пишуть у Франції, а пізніше його ім'я входить до «Історії світової літератури» Л. Сішлера (1887), К. Кур'єра (1879), Г. Карпелеса (1848) та ін. За ним твердо встановлюється слава класика української літератури.

Ще одна посада

В останні десять літ життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827 році йому довелося посісти ще й посаду наглядача богоугодних закладів (так називалися тоді лікувальні заклади, притулки й богадільні). У місті їх було шість: міська лікарня, богадільня для бідних і самотніх людей, будинок для психічнохворих, шпиталь для породіль, будинок інвалідів, контора. Фінансувалися ці заклади, як і решта подібних, дуже скупо, однак пацієнти, завдяки наполегливості й ретельності Івана Петровича, мали все необхідне.

Службове листування за часів керування Котляревським цими закладами показує нам його як оборонця скривджених, як людину, що вела боротьбу за справедливість, проти будь-яких зловживань… Ось він просить поліцмейстера розслідувати справу про знущання жінки «частного пристава» Комаровського над служницею, яка втекла з дому хазяїна, «где проводила… мучительную жизнь». То подає доповідну записку губернаторові про однодворця Зінов'єва, якого доставили в «смирительний дім» за пиятику, сварки, побиття, обвинувачуючи також у підпалі. Довідавшись від потерпілого, що це справа рук волосного писаря, Іван Петрович узявся клопотатись за нього. У той самий час Котляревський заступається за кріпачку М. Мойсиху, яку пані її, Родзяніна, хоче заслати в Сибір. Сперечався Іван Петрович і з судовими вироками, якщо вважав їх несправедливими: коли суд повернув хвору кріпачку Фенічову з рішенням, що гроші за її лікування платити не слід, Котляревський у відповіді підкреслив, що суд виявив «сверх своих обязанностей особенное покровительство осиротевшему йменню» (йдеться про поміщицький маєток). Скаржився Котляревський і на міського голову Ворожейкіна, що «стесняет его богоугодное заведение неотпуском денег», свавільно бере асигнації для своїх комерційних справ, а відпускає для закладу мідні гроші. При цьому письменник натякав на серйозні зловживання міського голови.