Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 7

Діти плескали в долоні й танцювали від утіхи, а тоді побігли по батька й матір і знову почали кидати у воду крихти хліба й тістечок. І всі казали, що новий лебідь найгарніший з усіх.

Старі лебеді схилили перед ним голови. А він зовсім засоромився та сховав голову під крило, сам не знаючи навіщо. Він був надто щасливий, але нітрохи не запишався – адже добре серце не знає пихи, а він пам'ятав час, коли всі його зневажали і проганяли. А тепер усі вирішили, що він найгарніший серед прекрасних птахів! У воду схилялося духмяне гілля бузку, сонечко світило особливо яскраво… І от крила його зашуміли, струнка шия випросталась, а з грудей вирвався сповнений радості крик:

– Чи міг я мріяти про таке щастя, коли був гидким каченям!

Русалонька

У морі вода синя-синя, прозора й дуже глибока. На морському дні – білий пісок. Там ростуть небачені дерева та квіти. А поміж гілками ширяє риба, достоту як птахи в повітрі… У найглибшому місці стоїть палац морського царя – стіни його з коралів, високі стрілчасті вікна з найчистішого бурштину, а дах усуціль із мушель; вони то відкриваються, то закриваються, залежно від того, приплив чи відплив, і це дуже красиво, адже в кожній лежать осяйні перлини…

Морський цар давно-предавно став удівцем, і його господарством відала стара мати: на хвості вона носила аж дванадцять устриць, тоді як іншим вельможам належало лише шість. Вона палко любила своїх ону-чок-принцес. їх було шестеро, всі гарнесенькі, та наймилішою серед усіх була наймолодша. Тільки вони замість ніг мали хвіст, як рибини.

Біля палацу був великий сад; там росло багато вогненно-червоних і темно-блакитних дерев. Земля була всіяна дрібним блакитнуватим піском. У безвітряну погоду можна було бачити сонце; воно здавалося пурпуровою квіткою, з чашечки якої лилося світло.

Кожна принцеса мала в саду свою місцинку; тут вони могли й садити, що хотіли. Одна зробила собі квіткову грядку у вигляді кита, іншій заманулося, щоб її грядка була схожа на русалоньку, а наймолодша зробила собі грядку круглу, як сонце, й засадила її яскраво-червоними квітами. Дивним дитям була ця русалонька – тиха, задумлива… Інші сестри прикрашали свої садочки всякою всячиною, що діставалася їм із затонулих кораблів, а вона любила лише свої яскраві, мов сонце, квіти та прекрасного мармурового хлопчика, що впав на дно моря з якогось загиблого корабля. Русалонька посадила біля статуї червону плакучу вербу, що чудово розрослася; гілля її перевішувалося через статую й хилилося до блакитного піску…

Найдужче любила русалонька слухати розповіді про людей, що жили вгорі на землі. Особливо цікавило й дивувало русалоньку те, що квіти на землі пахли, – не те що тут, у морі! – що ліси там були зелені, а рибки, які жили в гіллі, дзвінко співали. Бабуся називала рибками пташок, інакше онуки не зрозуміли б її, адже вони ніколи не бачили птахів.

– Коли вам виповниться по п'ятнадцять років, – казала бабуся, – вам теж можна буде спливати на поверхню моря, сидіти при світлі місяця на скелях і дивитися на величезні кораблі, що пропливатимуть повз вас!