Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 253

Ніч настала. Каліф тихо мовив: «Мелеку»! – і догідливий Мелек постав перед ним, схиливши голову, поклавши праву руку свою на груди.

Каліф, мовчки і не опускаючи люльки, подав пальцем ледве помітний знак, і Мелек стояв уже перед повелителем своїм з величезним плащем з простої коричневої тканини і з білою чалмою, без жодних прикрас, у руках.

Каліф устав, надів білу просту чалму, накинув коричневий плащ, у якому ходить лише простий народ, і вийшов. Вірний Мелек, знаючи обов'язок свій, пішов назирці за ним слідом, ступаючи як кішка і не спускаючи повелителя свого з очей.

Будинки в столиці каліфовій були такої легкої будови, що мешканці зазвичай розмовляли з перехожими на вулиці, лише трохи підвищивши голос. Притулившись вухом до простінка, можна було чути все, що в будинку говориться і робиться. Ось навіщо пішов каліф.

– Суддя, казі, невблаганний, – скаржився плаксивий голос у якійсь мазанці, схожій зовні на порхавку, що виросла за одну ніч. – Казі жорстокий: бірюзу й оправу з сідла мого я віддав йому, останню решту батьківського багатства, і тільки цим міг спокутувати життя своє і волю. О, великий каліфе, якби ти знав свинцеву руку й залізні кігті свого казі, то заплакав би разом зі мною!

Каліф задумливо пішов додому: цього разу він чув досить. «Казі сидить один на судилищі своєму, – міркував каліф, – він робить, що хоче, він свавільний, може діяти самоуправно і самовільно: від цього все зло. Треба його обмежити; треба дати йому помічників, які зв'яжуть свавілля його; треба поставити і збоку, поряд з ним, спостерігача, який перевіряв би всі справи казі на терезах правосуддя і доносив би мені щоденно, що казі судить правдиво і неупереджено».

Сказано – зроблено; каліф посадив ще двох суддів, по праву і ліву руку казі, повелів називатися цьому суду судилищем трьох правдивих мужів; поставив знаменитого умму, із золотим жезлом, назвавши його каліфським приставом правди. І судилище трьох правдивих сиділо і називалося з волі і за фірманом каліфським; і свідок каліфський, пристав правди, стояв і доносив щоденно: усе добре.

– Як тепер наші справи? – запитав каліф одного разу у пристава свого, – чи чиниться суд, і правда, і милість, чи щасливо живе народ?

– Щасливо, великий государю, – відповів той, – і суд, і правда, і милість чиниться, немає бога окрім Аллаха і Мохаммед його посланник. Ти вилив благодать величі, правди і милості твоєї, крізь сито премудрості, на засмучені пекучою спекою, непокриті голови народу твого; цілющі краплі роси цієї запліднили серця й уста підданих твоїх на зростання дерева, колір якого є вдячність, признання народу, а плід – благоденство його, оперте на непорушні підвалини на ґрунті правди і милості.

Каліф був задоволений, спочиваючи знову на тому самому пухнастому оксамиті, перед тим самим заколисливим водограєм, з тим самим незмінним бурштиновим другом в устах, але мова пристава здалися йому щось кучерявою; а каліф, хоч і звик уже давно до східної яскравості барв, заплутаності візерунків та пишної розкоші висловів, устиг, проте, навчитися не довіряти пишномовному слову придворних своїх.