Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 9

– …Тепер багатьом увижається Пінзель. – Жінка з короткою хлопчачою стрижкою вже уважно роздивлялася на дерев’яне яблуко. – Везуть якісь порепані частини скульптур із горищ і підвалів, старі фрагменти меблів із приватних колекцій… «Це Пінзель?» – питаються. Та який там Пінзель! А ще ж завважте, що він мав послідовників, його наслідували, копіювали, хто як міг, кожен у міру свого таланту…

– А як ви визначаєте – він чи не він? – Галю ніби й не дуже розчарувала та відповідь.

«Хлопчача стрижка» («Мистецтвознавець», – припустив Іван) не почула – вона крутила яблуко в руках.

– Як фахівці роблять висновки? Як визначають? – повторила шефиня.

– На основі архівних документів, роблять стилістичні порівняння… Є своя методика. Я, власне, зі скульптурою вісімнадцятого століття працюю побічно, в мене інший напрямок.

– Його можна розняти, – підказала Галя.

– Розняти? – Жінчині пальці намацали місце з’єднання, повернули у протилежні боки – яблуко розтулилося.

– Нема сумніву, що це липа, – констатувала «хлопчача стрижка».

Галя вперше бачила людину, яку цей момент не вразив. «Ну розкрилося – і що?» – було написано на жінчиному обличчі.

– Тільки це можу стверджувати, – спокійно повідомила жінка.

– Липа?

– Дерево – липа. Якісна робота, але підробка. Талановита містифікація. Штучно зістарена новоробка.

Вона стулила половинки яблука, а тоді знову їх розняла. Цього разу щось змусило жінку пильніше придивитися до його нутрощів, вона віддала одну половинку Галі, а другу мало не нюшила, наблизивши до короткозорих очей.

– Цікаво, – сказала нарешті. – Те, що я бачу, – або дивний збіг, або жарт, а найімовірніше – відверта провокація… Хтось намагався повторити печатку Пінзеля, доволі невдала спроба…

Вона провела пальцем по нерівній опуклості на внутрішньому боці яблука, поруч із тим місцем, де насінини ховаються в чарунках.

– Приблизно така сама мітка є на плечі… – Вона підвела очі. – Якщо ви більш-менш обізнані з творчістю Пінзеля…

Галя ствердно хитнула головою.

– … на плечі «Алегорії Мужності».

Галя знову хапливо кивнула: мовляв, знаю про таку скульптуру і про малюнок на її плечі. І миттю відчула роздратування від того, що намагається сподобатися співрозмовниці. Чи що означає її запопадливість?

– Та скульптура… – лагідно провадила тим часом жінка, якій, одначе, здалося, що її співрозмовниця лише вдає з себе обізнану в цьому питанні, – та фігура юнака викликає щире захоплення, бо напрочуд досконала. Але насправді вона має помітний ґандж – опуклий малюнок на плечі. Наче потворний знак від опіку.

– Подібний до колоїдного шраму, – додала Галя.

– Саме так, – здивовано підтвердила «хлопчача стрижка» (лише тепер жінка повірила в обізнаність своєї співрозмовниці). – Тоді ви знаєте, про що йдеться. Обличчя чоловіка – ось що чітко прозирає на плечі скульптури. Це міг бути автопортрет скульптора, єдине зображення Пінзеля. До таких автографів удавалися майстри у вісімнадцятому столітті. Хоча… це тільки гіпотеза, до якої я ставлюся з неабияким сумнівом. А щодо вашого яблука, то хтось, знаючи про «Алегорію Мужності», міг просто так пожартувати.