Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 63
Галина Костянтинівна Вдовиченко
– Отож ви нікуди не спішите, – зробила висновок Ірина.
Він усміхнувся, схилив голову. Цей жест міг означати – і так, і ні.
– Скажіть… – Ірина посунула вбік свій клатч із помадою та ключами. – Хотіла спитати… Ви так рухаєтеся… тоді, коли всі танцюють, неначе… іронізуєте… чи, точніше кажучи, дурієте…
– Невже? – Він дивився їй просто в очі.
Його настрій зробився точнісінько такий, як тоді, коли він виробляв свої штуки під музику.
– А що, так не можна?
– Чого ж? Звісно, можна. Але чому?… Ви несерйозно сприймаєте те, що ми робимо?
– Надмірна серйозність шкодить справі. – Очі його сміялися. – Але, власне, з цим у вас там усе гаразд.
– Ага. – Ірина відкинулася на спинку крісла. – Трохи іронії – саме те, що треба. Я це люблю.
– Власне, – погодився він. – Що найчастіше бачать у роботах Пінзеля? Граничну емоційність, експресивність, трагедію, страждання, шал пристрастей… І це все там, безперечно, є… Але що це? Ангелики сміються. Аж зуби показують, де ви таке бачили? Самсон ніби жартома з тим левом справляється. Гляньте в його обличчя. Ні? Вам так не видається?…
Зазвичай мовчазний, Ян Кумпа, виявляється, міг бути й говірким. Звукооператор людських голосів добряче попрацював над його голосом, досягнувши гармонії від оптимального поєднання гучності, висоти й тембру. Його не хотілося уривати… Голос для Ірини лишався одним із основних показників привабливості. Певно, ще й тому, що для неї, в її професійній сфері, він не міг стати складником загальної композиції. Вона з усього могла добути користь для своїх колекцій і показів, навіть зі співу, але зі слів, фраз, монологів, діалогів – ні. Органічно вплести їх у показ колекції їй поки що не вдавалося.
– Пінзель – великий жартівник, – почула вона. – І провокатор. А не лише геній трагічних пристрастей.
На Кумпине плече повільно опустився з повітря листочок – мабуть, черемховий. Ірина зняла його. Кумпа простежив очима за її рухом, за тим, як вона крутить листочком. А тоді торкнувся долонею свого чола, рука пішла вгору, провела по волоссю й зісковзнула з голови, спершись у коліно.
Галя перша побачила цих двох, а тоді й Ірина повернула голову, змахнувши рукою. «Яке цікаве в нього обличчя! – відзначила Галя подумки. – Поза категоріями
– Ян Кумпа, демонстратор одягу, – назвався, схиливши ледь помітно голову.
– Галя, Іринина товаришка, – відповіла вона. – Тримай. – Подала Ірині коробку з намальованими яблуками. – Фотосесія пройшла успішно. Я вже бачила макет афіші. Твої побажання взяли до уваги.
– А я коли побачу?
– Там ще треба дещо переробити. Завтра буде на твоїй електронці.
– Навіть якщо ви проти, – нагадав про себе Кумпа, – я все одно тепер мушу випити свою каву у вашому товаристві.