Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 57

– Я вже бачив. Мені не сподобалося.

– Подивися щось інше. Є безліч цікавих фільмів, нових і старих, не можна ж завжди дивитися те саме, слухати те саме, говорити те саме.

– Які фільми переглянути? Американські?

– Різні. Не лише американські.

– Я не люблю американських.

– «Одного разу в Америці» не любиш? – згадує вона.

– Хіба що «Одного разу в Америці».

– «Пролітаючи над гніздом зозулі» не любиш?

– Це теж виняток.

Вона збирає посуд і миє тарілку, виделку і два горнятка. Посудомийна машина працює тепер тільки в особливих випадках. Колись Галя думала, що завдяки тій машині вона заощаджуватиме купу часу. А тоді з’ясувалося, що не все так просто з тим часом. Спочатку треба сполоскати тарілки від залишків їжі й розставити певним чином весь посуд. А ще перевірити, чи, бува, не забився фільтр і чи не закінчилася спеціальна сіль у нижньому відділі. Часто-густо на посуді лишалися сліди від засохлого кетчупу або тьмяний серпанок, що його доводилося витирати рушником. Простіше було помити посуд руками.

Мозок треба змушувати працювати, постачати його свіжою поживою, раз по раз підкидаючи вугілля в топку. Щоби думки, уява, пам’ять не гальмувалися, не засинали. А Віктор іще й не читав. У перші місяці після інсульту він втратив здатність складати літери у слова, він їх не бачив, не розрізняв. Слова зробилися малюнком гілок на дереві, тріщинами асфальту під ногами, слідами ієрогліфів від пташиних лапок на піску. Він не звертав на них уваги. Галя завважила це, коли вони разом ішли до крамниці. Кивнувши на назву, спитала: «Що тут написано?» – «Де?» – зосередився він, дивлячись просто на слово «Продукти». Серце їй обдало холодом. «Ось, перед тобою», – показала рукою. «Де? – злостився він. – Що ти від мене хочеш?» Згодом зір і сприйняття літер помалу відновилися, слова знову ожили, але потреба читати зникла. Він не читав. Для Галі це була б трагедія, але Віктор тим не журився. Як ні, то ні. Є телевізор, є музика…

До хвороби він тримав у пам’яті номери мобільних телефонів, дивував усіх, безпомилково називаючи номер будь-кого зі знайомих. Тепер і цифри зрадили його, він тричі на день запитував: «Сьогодні вісімнадцяте?… Яке нині число?… Сьогодні вісімнадцяте?…»

Сидів удома, у продавленому фотелі. Часом очі йому скліли, він заглиблювався в себе, поринав у далекі спогади.

– Вікторе, – казала Галя, – треба боротися за себе. Борися, чуєш? Тобі лише трохи за п’ятдесят. Не здавайся.

– Де ти була? – приступав він до неї не раз, зачувши скрегіт ключа в замку.

– Слухай, утечу від тебе в монастир… кармеліток босих… – Вона саме роззувалася.

Їй здавалося, що ця репліка може викликати усмішку. Часом їй щастило спустити діалог на гальмах, але найчастіше – ні.

– Ото як вигадає щось!.. – заводився він з півоберта.

Сваритися стало мало не щоденним ритуалом. Як ото почистити зуби чи застелити ліжко. Раз у раз він зривався в нескінченні випоминання, завзято додаючи давно минулим подіям фантастичних огидних подробиць і припущень, породжених підозрами, накручував такого неймовірного, що навіть не було бажання виправдовуватися. Напевно, йому бракувало емоцій. Давався взнаки авітаміноз почуттів, і Віктор компенсував його спалахами агресії, живлячися хвилею, збуреною своїми словами. Дітей не чіпав, його донором була дружина.