Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 50

Галина Костянтинівна Вдовиченко

– Не потрібні професіонали, навпаки! – Ірина навіть пройшлася туди-сюди, ніби показувала: просто йдіть, отак, без викрутасів. – Кожен ітиме так, як звик ходити… Ви будете за сучасників Пінзеля, наче ви потрапили в інший час, перестрибнули через два з половиною століття вперед. Ви всі певною мірою – пінзелівські типажі. Він шукав таких емоційних облич навколо себе. Хтось із вас скидався на його дружину – плечима, шиєю, поглядом. Хтось – на няньку його дітей. Можливо, руками, ходою… Хтось – на його товариша й колегу, архітектора Меретина, – вони так довго спілкувалися день у день, постійно працювали разом. Меретин був хрещений батько одного з синів Пінзеля, він неодмінно якусь рису запозичив у товариша бодай для однієї зі своїх скульптур. Пінзель надихався людьми, він творив подібних до людей ангелів для костелу в Годовиці і героїв давньогрецьких міфів для бучацької ратуші. – Ірина зупинилась, одітхнула. – Розумієте?

Вона й сама відчула, що розпалилася.

– Сьогодні, – вже спокійніше заговорила вона, – я пропоную лише пройтися отут, оцією доріжкою, зупинитися і просто відчути, як воно, коли музика і пульсація світла… Вікторе! – повернулася до хлопців біля барабанів, а тоді до запрошених: – Станьте отут. Можете навіть не рухатися.

Залунала музика, хлопець за барабанами стишено забив паличками. Другий хлопчина увімкнув світлоритм. Майбутні демонстратори одягу стояли, не знаючи, що робити. Крім сестер. Одна з них ледь помітно, а тоді щораз упевненіше й розкутіше почала вимахувати руками – неначе водорості колихалися в річковій воді. Друга, позираючи на сестру, і собі загойдалася. Ожили бабусі. Анна Дмитрівна тріпнула сивим волоссячком і пройшлася доріжкою взад-вперед добре поставленою ходою манекенниці. Тоді й Кумпа, що стояв, устромивши руки в кишені, прибрав розкутого вигляду і хвацько переступив з ноги на ногу. Тільки шахіст і бородань стояли нерухомо. Музику і світло вимкнули – спалахнуло горішнє освітлення.

– Круто, – сказала одна з сестер.

– Бридня! – оглушливо виголосив бородань. – Нічого такого я не робитиму.

– Послухайте. – Ірина від хвилювання забула, як його звати. – У вас, – вона покусала губу, – у вас, Валерію Вікторовичу, все вийде. Даремно я, мабуть, отак знаскоку накинулася на вас зі своїми ідеями. Налякала…

– Мене, – розважливо, з помітною нотою іронії, озвався бородань, – налякати важко. І клоуном я ніколи не був. І не буду.

– Та ви не зрозуміли, – ступила до нього Ірина, – я й не чекала, що вам одразу моя пропозиція сподобається. Я лише хотіла показати, яким буде фінал. Коли ви вберетеся у вільний одяг, вам буде зручніше. Ви себе відчуєте іншими людьми, наче під масками. Це буде так захопливо… Ніби гра. Невже вам не цікаво? Невже не хочеться відчути піднесення? Воно обов’язково виникне. Повірте мені. Цієї миті того, що буде, не бачить ніхто, а я знаю, як усе станеться. Я про це стільки думала. І без вас мені тепер годі обійтися. Ви ж точнісінько як апостол…