Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 36

– А скільки ж їм років?

– Років по вісімнадцять-двадцять.

– Здуріти, як час біжить.

– А ще… – Ірина була в гуморі. – На подіум вийде… наша Луїзка!

– А-а-а-а! – заверещав правий бік салону.

– Та ти ж як причепишся… – Луїза навіть бровою не повела. – Вийду, як треба буде. Одне питання – в чому?…

– Ой, усе побачите. Хоч щось дайте приховати до слушного часу. Тепер робота піде, полетить, моя хороша! Тепер я себе почуваю, наче двадцять років скинула. А бабі скільки?

– Бабі Ксені скільки років?… Не знаю. Багато.

– З якого вона року?

– Не знаю.

– З якого року твоя рідна баба – не знаєш?

– Не рідна. Ми так називаємо одна одну – баба моя, онука моя. Моя бабця померла давно, вже й хати не залишилося, на її місці давно чужа стоїть… Боже, дівчата! Якби ж то ви знали! У мене таке саме враження, ніби мені душу витягли, увесь намул, усе жабуриння з неї змили, виполоскали в гірській воді й повернули на місце. Але мій висновок протилежний. Зовсім не хочу працювати. Аніскілечки!

4. Магда. Яблуко Курича

Наче цвіркотливі горобці сховалися в кущах, поміж гілля.

Дітей не видно, але добре чути з-поза щільної огорожі з лискучих самшитів, сидять у пісочниці за зеленим живоплотом, бавляться машинками.

– Ти що – Блискавка Макквін?… – дзвенить Соньчин голосок (вона на правах старшої присікується до брата). – Це я Блискавка Макквін! Я, а не ти! Моя черга! Дай сюди.

Малий одразу й погоджується:

– Тоді я Сирник-Буксирник. Що, хлопче, – без паузи звертається до сестри, – гайда до Валери трактори лякати?…

Минулого разу вони пояснили Луїзі, перебиваючи одне одного, що то за сирники-буксирники та блискавки-макквіни. Ще й мультик показали. Вона їх англійської вчить, вони її – своїх ігор і забавок на комп’ютері. Обмін енергією та знаннями. З усіх знайомих малим Куричам саме тітка Луїза найближча, бо хоч коли має на них час. Решта дорослих через важливі справи завжди поспішають.

Сонька з Кузьмою тим не надто й журяться, їм удвох найцікавіше, вони завжди разом, майже ровесники (одній шість років, другому – п’ять), на той рік у вересні підуть до школи в один клас.

Захопившися грою, діти нічого не помічали за межами своєї пісочниці, за мурами зеленої фортеці – спільним творінням батьків. Тато виклав її з грубих колод тополі, поставлених літерою П, в один брус заввишки, мама обсадила самшитами і бузком. Сестрі й братові затишно у своїй улюб леній «хатці» – і на першій половині пісочниці, прогрітій сонцем, і на другій, посеред рухливого мережива тіней. Двома парами маленьких замащених рук вони злагоджено виставляють перед собою з добрий десяток іграшкових тракторів.

– Хрр! – вигукнула дівчинка.

– Хрр-хрр! – підхопив хлопчик.

Сплять трактори.

У дівочій руці – червона перегонова машина, у хло п’ячій – подерта коричнева вантажівка. Вони лякають поснулі трактори, регочуться та перекидають їх догори дриґом. Дійство розгортається, як у мультфільмі: зараз виїде розлючений комбайн Валера, гігантська почвара з гострими лезами, і кинеться навздогін за Сирником і Блискавкою.