Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 24

Ірина жила тут із батьками лише два роки, у перших класах школи, а згодом сім’я переїхала до Львова. Той двір дитинства – за кілька хвилин ходу звідси.

Троє ласунок піднесено вмолотили ромові баби, витерли вологими серветками сліди на пальцях і губах, замовили ще і рушили з коробкою солодкого за Іриною. Вони шукали кав’ярню: їм закортіло кави. Але Ірина не хотіла кави, не прагнула розмов, вони їй тепер тільки заважали, вона б радо залишила подруг за якимсь столиком під парасолькою й побігла на своє подвір’я, сама, без нікого, піднялася б сходами до своїх дверей. Щоб тільки глянути. Дівчата ж ішли за нею назирці, теревенили й реготали, їм було цікаво подивитися, де малювала Ірина свої перші моделі, під яким горіхом.

На повороті був колись майданчик, викладений бетонними плитами, тут стояла гігантська дошка пошани з фотографіями передовиків виробництва, і батько – він працював тоді на нафтопереробному заводі – дивився з портрета незвично суворо, ніби чужий. Від дошки пошани не лишилося й сліду, від майданчика теж, тут постали незнайомі будинки. Паркан затуляв незакінчену новобудову, але це, безперечно, було саме те місце, саме тут мав бути вхід на подвір’я її дитинства. Він ховався між старими будинками з похилими дахами та цегляними димарями. Стежку в минуле заступала висотка. Половину вулиці Ірина пам’ятала, а друга неначе опинилася тут випадково, ніби стулили докупи дві частини різних картинок. Якщо рухатися далі правим тротуаром, можна дістатися мікрорайону, колись нового. Там стояв пам’ятник нафтовикові, його називали Фантомасом, бо був схожий на героя популярного в той час фільму. А лівий бік вулиці був наче не звідси, тут усе змінилося до невпізнання.

Пам’ять реагувала на картинки, висмикувала з забутих поличок вражень давні спогади. Отут, на цій вулиці, де тепер повіває теплий вітер із близьких уже гір, проходили першотравневі демонстрації, діти несли паперові квіти на патичках, за які їм поставили п’ятірки на уроках праці. Отим провулком бігали влітку до Бистриці, засмагали на її кам’янистому березі, плюскалися в її неглибокій воді. А за тими он вікнами жила однокласниця. Зайшли до неї колись після школи, і ця дівчинка – тепер уже без імені й прізвища, з розмитою туманною зовнішністю – попросила Ірину зачекати хвилинку; не припиняючи жвавої розповіді, витягла буханець із хлібнички, пачку масла з холодильника, відкраяла собі кусень житнього хліба, відколупнула тим самим великим ножем замерзлого масла й заходилася готувати бутерброд. Масло погано намащувалося, дівчинка сяк-так розтовкла його грудками на поверхні свіжого хліба… І кинула канапку у відро на сміття, накривши згори зіжмаканою газетою. Приголомшеній Ірині пояснила: мама сваритиме, як побачить, що нічого не їла, а тепер їжі поменшало – значить, їла. В Ірининому розумінні це був страшний вчинок – викинути хліб на смітник. Краще б, думала вона, той хліб пташкам віддати або собаці коло брами. Брехня, на яку так легко і, звичайно ж, не вперше йшла однокласниця, рано чи пізно мала розкритися, але дівчинка цим не журилася. Та й логіки в її діях не було аніякої. Нащо так старанно намазувати масло на хліб, коли бутерброд однаково викинеш? І чи могла газета сховати сліди злочину? І як після того дивитися мамі у вічі? Ірина згадала все до дрібниць, навіть те, як ковтнула тоді голодну слину, почувши запах хліба з маслом… Їй було дев’ять років, той випадок засів у пам’яті надовго. Як щойно з’ясувалося, назавжди.