Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 20

Галина Костянтинівна Вдовиченко

– А я навіть Куричеві нічого не сказала, – виправдовувалася Магда. – Запитай у нього. Ти ж знаєш: він ніколи не бреше, навіть коли варто збрехати.

Двічі дзвонила Сонька, і двічі схвильована Ірина збивала доньчині виклики, випадково торкаючись не там де треба на своєму новому сенсорному телефоні, до якого вона ніяк не могла звикнути. Він її дратував, вона вже поклала собі поміняти його на звичний.

Розходилися з неприємним осадом на душі. Навіть груші в карамелі не поліпшили настрою. Жодна їхня зустріч не мала такого сумного фіналу. Траплялися, звичайно, якісь непорозуміння, але щоб прощатися, ховаючи очі, – такого ще не було. І кожна подумала, що всяке може бути. Може, і справді хтось проговорився… Ненавмисно, певна річ, а просто не подумавши про можливі наслідки. З певністю можна сказати хіба що про себе: я й словом ніде не прохопилася, не видала таємниці. А інші – хтозна. Може, десь і обмовилися…

Хробак сумніву ворухнувся в душі кожної і спричинив те, чого між ними теж ніколи не було, – плітки позаочі. Луїза, ледве переступила поріг свого помешкання, зателефонувала до Галі:

– Я розгубилася, чогось бекала, як та вівця. А слід було сказати Ірині, що вона з глузду з’їхала. Що виробляє! Ви як собі хочете, а я зараз їй подзвоню і дещо скажу. Зовсім зазіркувалася. Як не скажу – не засну.

І вони несподівано зійшлися на тому, що популярність відомої дизайнерки, їхньої близької подруги, відчутно зіпсувала її вдачу. Ірина тепер не знаходила й годинки на товаришок, натомість марнувала вечори у «Фейсбуці», відписуючи незнайомим людям. А ще вона ґуґлила інформацію про себе і болісно реагувала на гризню колег, про яку навряд чи здогадувався хтось не з дизайнерського кола. Але їй здавалося, що це і є одна з найважливіших проблем світу.

– А ми що, кращі? – розвинула тему Галя. – Теж одна на одну часу шкодуємо. З кимось другорядним іноді більше буваємо, ніж із близькими людьми. Щось важливе минає повз нас, і от ми вже дожили до того, що з’ясовуємо, хто кому і що сказав.

З кімнати, де перед телевізором сидів Віктор-старший, пролунав дзвінок. Стаціонарний телефон озвався. Це була Магда. Вона не могла пробитися до мобілок – ні до одної, ні до другої. Так і розмовляли втрьох – дві по мобілках, третя – по стаціонарному, чуючи розмову. Трохи градус напруги збили, але розради не досягли. «Ми її втрачаємо! – зміцніли на думці. – Треба щось робити».

А Ірина тим часом чистила ванну. Шурувала щосили, захистивши руки високими гумовими рукавичками. І так, і так прокручувала в голові всі запитання й відповіді, всі репліки. І не могла дійти жодного висновку. Кожна могла бути винною, так, принаймні, здавалося. Магда помітно розгубилася й затято виправдовувалася – це могло означати, що саме з її язика злетіла заборонена інформація. Але де це сталося? Кому вона могла сказати?… Коли?… Луїза була незвично агресивна, що теж могло свідчити про її провину. Галя очі ховала… Хтось із них бовкнув не подумавши, а в Ірини тепер – величезна неприємність. Та що там неприємність – катастрофа і кінець усіх сподівань. Бо відмова Вів’єн Вествуд – це подія з категорії «гірше не буває».