Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 2
Галина Костянтинівна Вдовиченко
1. Галя. Землетрус у Рукомиші
…і ніколи не вимовляти цих слів: «Я не маю часу». Бо з кожним разом, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова – і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри! Перевірено безліч разів: усе піде не так, як хотілося.
Ось у чому секрет. Занадто часто вона вдається до цієї буденної фрази, наче сумирно й безнадійно виправдовується перед собою. І саме тому не встигає, саме від того застрягає в хащах необов’язкових дрібниць. У цих словах – розгадка браку часу, вони в усьому винні.
Звучить, як мантра. Наче заклинання. Програмуєш свій день на постійний цейтнот, на даремну біганину та безглузду шарпанину. Бо ж слова означають не просто багато – вони означають усе.
Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день – він у нас є; обов’язковий, як дихання та рух, бо ми живемо, існуємо – час у нас є.
Аромат квітучої липи та нічного дощу ввірвався у розчахнуте вікно. Золотосяйний ранок заповідає світлу, гармонійну днину. І вона починається з думок про час і з кумедної ранкової гімнастики.
Помах вовняним килимком – і він слухняно лягає під ноги.
«Ці вправи не для стороннього ока», – зауважив якось Віктор-молодший. Та й не для стороннього вуха, як на те пішло. Але що вдієш – у квартирах, збудованих наприкінці вісімдесятих років минулого століття, навіть обруча-хулахупа нема де крутити, повсякчас ризикуєш або екран телевізора зачепити, або у скло книжкової шафи вгатити. У блокових бетонних мурашниках людина тулиться до стін і меблів, товчеться об кути, набиваючи синці. Тому вікно навстіж – і все, що за ним, із повітрям, обсипаною цвітом липою, вологими кущами й калюжами на асфальті – твоя територія.
Глибокий вдих, повітря холодить у носі, у потоці свіжості – нові нотки: підгорілі тости й сигаретний дим. Унизу готуються до ранкової кави, у горішньому вікні хтось курить.
Енергійний видих: «п-пах!». Сусід струшує попіл, губиться, мабуть, у здогадках, що там, поверхом нижче, діється такої ранньої пори з такими дивними звуками.
Легені порожніють, здуваються. Живіт утягнутий – голодний мультиковий вовк випинає груди. Кумедна вправа для усамітненого практикування, випадковий спостерігач не втримався б від сміху. Галі й самій смішно.
Отже… Отже, фразу «я не маю часу» викреслюємо зі щоденного вжитку грубим чорним маркером. П-пахх! Нескладне завдання для тих, хто вміє припнути язика за мить до вимовленого слова. Вона вміла. Хоч, відверто кажучи, не завжди.
Сіла на килимок, відкинулася назад – вдих… Зігнулася вперед, схилившись аж до підлоги, – видих! У розчиненому вікні – вертикальний сірий штрих. Грудка попелу пролетіла. Простір за вікном належить не лише тобі.
